Задоволений цією привітною зустріччю, Міро, мов стріла, полетів назад, щоб принести добру вістку мешканцям замку, тобто П'єрові, Баярду та Вельзевулу, і заходився так гавкати перед старим слугою, який сидів на кухні, що той зрозумів: діється щось незвичайне.
"Чи не вернувся молодий хазяїн?" — подумав П'єр, підводячись і йдучи слідом за Міро, який тягнув його за полу старого солдатського мундира. Було вже зовсім темно, і П'єр од вогню в каміні, де варилася його убога вечеря, запалив смолисту соснову скіпку, червонувате кіптяве полум'я якої освітило зненацька Сігоньяка та його коня.
— Це ви, пане барон! — радісно скрикнув добрий П'єр, побачивши хазяїна.— Міро вже сказав мені своєю чесною собачою мовою; ми такі самотні тут, що і люди, й звірі, розмовляючи тільки між собою, починають зрештою розуміти одне одного. А проте, не одержавши попереднього повідомлення про ваше прибуття, я боявся помилитися. Байдуже, сподівалися вас чи ні, ласкаво просимо до свого маєтку, постараємося прийняти вас якнайкраще.
— Так, це справді я, мій добрий П'єр, Міро не збрехав тобі; я, хоча й не багатший, ніж був, але принаймні цілий та здоровий; ну, світи своїм смолоскипом, і ходімо в дім.
П'єр не без зусиль відчинив стару браму, й барон де Сігоньяк проїхав під її склепіння, химерно освітлене відблисками смолоскипа. При цьому світлі три лелеки, вирізьблені на гербі над входом, здавалось, ожили й затріпотіли крильми, немовби вітаючи повернення останнього нащадка того роду, символом якого вони стільки віків були. Почулося протяжне іржання, схоже на звук сурми. Баярд у стайні, відчувши хазяїна, видав із своїх старих астматичних легенів цей гучний трубний сигнал.
— Чую, чую, любий Баярде— мовив Сігоньяк, злазячи з коня й кидаючи поводи П'єрові.— Зараз прийду поздоровкаюся з тобою.
І він попрямував до стайні, але раптом щось чорне заплуталось у його ногах, нявкаючи, муркотячи, вигинаючи спину дугою. То Вельзевул виражав свою радість, використовуючи всі засоби, що дала котячому поріддю природа; Сігоньяк узяв його й підняв до свого обличчя. Кіт блаженствував; його круглі очі світилися фосфоричним блиском, лапи нервово здригалися, то випускаючи кігті, то ховаючи їх. Він аж захлинався, старанно виводячи свої рулади, і віддано тицяв чорним шерехатим, як трюфель, носом Сігоньякові в вуса. Після цих ніжностей — а молодий хазяїн зовсім не гнушався такого вияву почуттів своїх смиренних друзів — барон обережно пустив Вельзевула додолу, і настала черга Баярда, якого він теж приголубив, кілька разів поплескавши долонею по шиї та спині. Розумний кінь, поклавши голову на плече господареві, бив копитом землю, а задніми ногами намагався відтворити хвацький стрибок. Конячку, яку поставили біля нього, Баярд зустрів чемно, певен, що вона потрібна хазяїнові, а чи й задоволений можливістю познайомитися з твариною своєї породи, чого не траплялося вже дуже давпо.
— Тепер, відповівши на чемність моїх тварин,— сказав Сігоньяк, звертаючись до ІГєра,— либонь, доречно було б заглянути на кухню й побачити твої запаси провізії; я сьогодні кепсько поснідав, а обідати й зовсім не обідав, бо хотів завидна дістатися додому. В Парижі я трохи одвик від помірності в їжі і не відмовлюсь повечеряти навіть якимись недоїдками.
— Є, пане, кукурудзяна перепічка, кусочок сала і трохи козячого сиру. Може, ця груба сільська їжа й не сподобається вам після великосвітської кухні. Як на витончений смак,— вона, мабуть, не вельми добра, але принаймні не дає вмерти з голоду.
— Це все, що людина може жадати від їжі,— відповів Сігоньяк.-*— І даремно ти думаєш, що я гребую простою їжею, яка підтримувала мене в юності, давши мені здоров'я, силу й бадьорість; неси на стіл і перепічку, й сало, і сир, подавай усе так же гордо, як метрдотель підносив би на золотій таці павича з розпущеним, наче віяло, хвостом.
Заспокоєний щодо своїх харчових припасів, П'єр хутенько пакрив простенькою полотняною, але чистою скатертиною стіл, за яким звичайно підкріплявся своєю убогою їжею Сігоньяк; подавши всі страви, П'єр поставив з одного боку келих, а з другого, симетрично — баньку з поганеньким кислим вином і сам став позаду хазяїна, достоту дворецький, який обслуговує принца. Відповідно до давнього церемоніалу, Міро, сидячи з правого боку, а Вельзевул, умостившись на задніх лапах з лівого, захоплено дивилися на барона де Сігоньяка і стежили, як рука його мандрує від тарілки до рота і від рота до тарілки,— не спускали очей, сподіваючись, що хазяїн і їм кине якийсь шматок.
Цю химерну картину освітлювала смолиста скіпка, яку П'єр поставив на залізний виступ під ковпаком каміна, щоб дим не розходився по кімнаті. Все тут так точно повторювало сцену, описану на початку цієї історії, що баронові, враженому такою схожістю, здавалося, ніби він ніколи не покидав свого замку і все, що з ним було, то тільки сон.
У Парижі час був наповнений усякими подіями і пролетів надзвичайно швидко, а в замку він неначе спинився, заснув, не завдаючи собі клопоту перевернути пісковий годинник, у якому зібралося повно пилюги. Все було на тому самому місці. Павуки все так же дрімали по кутках у своїх сірих гамаках, чекаючи малоймовірної появи якоїсь мухи. Деякі з них, геть занепавши духом, перестали лагодити ті гамаки, бо в животі у них давно вже не було нічого, щоб зробити нитку; в каміні лежало вкрите білястим попелом вугілля, яке, здавалося, перегоріло ще до баронового від'їзду, хоча над ним тоненькою цівкою вився димок, немов то диміла догасаюча люлька; тільки кропива та болиголов розрослися на подвір'ї і трава навколо кам'яних плит с'тала вища; гілка дерева, яка раніше доходила лиш до вікна кухні, тепер пнулася зеленим пагоном у раму, де на місці вибитої шибки зяяла дірка. Оце й усе, що було тут нового.
Сігоньяк відчував, що він мимоволі піддався цьому оточенню, втягнувся в нього. Колишні клопоти знову нахлинули на нього; він часто поринав у мовчазні роздуми, до яких з повагою ставився П'єр і яких не наважувались порушити своїми недоречними ніжностями Міро та Вельзевул. Усе, що недавно було, видавалося йому тепер тільки пригодами, про які він читав у книжці і які туманними спогадами лишилися в його пам'яті. Напівстертий образ капітана Фракаса, назавжди відірваний од нього, часом являвся йому, немов блідий, невиразний привид, і помалу віддалявся, щезав. Поєдинок з Валомбрезом згадувався баронові як низка чудернацьких рухів — його воля не мала до них ніякого відношення. Всі його вчинки того періоду, здавалось, ішли не від нього, й повернення в замок обірвало ниточки, які зв'язували ті вчинки з його життям. Тільки любов до Ізабелли не минула, вона весь час жила в його серці, але тепер уже скоріше, як прагнення душі, а не істинна пристрасть, бо ж та, що викликала у нього цю пристрасть, не могла належати йому. Барон розумів, що колісниця його життя, рушивши, було, по іншій дорозі, знову звернула в свою фатальну колію, і віп покірно примирився з усім. Тільки лаяв себе за те, що на якусь, мить піддався манливим надіям. Чому, хай йому чорт, нещасливі люди хочуть бути щасливими? Яке безглуздя!