По цьому намисту ви, безперечно, впізнали Чікіту. І справді, то була вона, ще й досі в хлопчачому одязі, в якому вдавала поводиря мнимого сліпого старця. Те вбрання — сорочка і широкі штани — навіть личило їй, бо в такому віці з першого погляду й не розрізниш — дівчина це чи хлопець.
Як тільки Ізабелла впізнала цю чудну дівчину, страх, що його викликала несподівана з'ява, минув. Сама Чікіта п'є становила особливої небезпеки, до того ж вона відчувала до Ізабелли своєрідну вдячність, яку по-своєму, досить незграбно показала при першій їхній зустрічі.
Все так же дивлячись на Ізабеллу, Чікіта мугикала собі під ніс ту свою пісеньку в прозі, яку незвично, з несамовитою інтонацією наспівувала під час першої спроби викрадення актриси, пролазячи у віконце в "Гербі Франції": "Чікіта пробирається крізь замкову щілинку, танцює на гострих ґратах..."
— Ніж у тебе? — звернулася незвичайна дівчина до Ізабелли, як тільки актриса підійшла до каміна.— Ніж із тріьо-ма червоними смужками?
— У мене, Чікіто,—відповіла молода жінка.— Я ношу його ось тут, за корсажем. Але чому ти питаєш, хіба моє життя знов у небезпеці?
— Ніж,— повчально сказала мала, і її очі спалахнули жорстоким блиском,— ніж — це вірний друг; він не зрадить свого хазяїна, якщо хазяїн поїтиме його, бо ніж хоче пити.
— Ти лякаєш мене, лихе дівчисько,— мовила Ізабелла, занепокоєна безтямними зловісними словами, в яких, одначе, могло бути застереження, вельми корисне в її становищі.
— Наточи його кінчик об мармурову дошку каміна,— вела далі Чікіта,— а лезо — об підошву своїх черевиків.
— Нащо ти мені все це кажеш? — пополотніла актриса.
— Ні на що; хто хоче захищатися, той готує зброю, от і все.
Ці чудні й похмурі слова схвилювали Ізабеллу, а з другого боку — те, що тут, у кімнаті, була Чікіта, заспокоювало її. Мала начебто по-своєму любила її, почуття це викликала дріб'язкова послуга, але воно було щире. "Я ніколи не переріжу тобі горла",— сказала колись Чікіта, і, за її дикими уявленнями, це була урочиста обітниця, союзницький договір, якого вона ніколи не повинна порушувати. Ізабелла була єдиною, якщр не брати до уваги Агостена, людиною, котра поставилась до неї прихильно і співчутливо. Вона дала Чікіті першу в її житті прикрасу, і дівчинка, ще надто мала, щоб бути заздрісною, простодушно захоплювалася вродою молодої актриси. Добре лице Ізабелли зачаровувало її, адже доти вона бачила тільки дикі й люті пики розбишак, зайнятих грабунками, нападами, вбивствами.
— Як ти опинилась тут? — мить помовчавши, запитала Ізабелла.— Тобі веліли стерегти мене?
— Ні,— відповіла Чікіта.— Я прийшла сама, побачила світло та вогонь і прийшла. Набридло сидіти в кутку, поки чоловіки п'ють пляшку за пляшкою. Я мала й худа, на мене ніхто не звертає уваги, мов на кицьку, яка спить під столом. От я виждала, коли стало дуже гамірно, і шмигнула собі нишком. Терпіти не можу смороду вина та м'яса, бо я звикла до запаху вересу й смолистого духу сосен.
— І ти не боялася блукати без свічки по довгих темних коридорах і великих похмурих кімнатах?
— Чікіта не знає страху; її очі бачать у темряві, а ноги ходять не спотикаючись. Якщо вона стрічає сову,— сова заплющує очі; кажан складає крила, коли вона підходить. Привид відступає вбік або повертає назад, щоб пропустити її. Ніч — її подруга, яка не приховує від неї ніяких своїх таємниць. Чікіта знає гніздо сови, схованку злодія, могилу вбитого, місце, де являються привиди; але вона ніколи не скаже про це вдень.
Коли Чікіта промовляла ці чудні слова, очі її сяяли якимось надприродним блиском. Відчувалося, що дівчина, збуджена в своїй самотності, вважає, ніби й справді у неї є якась магічна сила. Сцени розбою і вбивств, які вона бачила з дитинства, глибоко вразили її запальну, темну і хворобливу уяву. Своєю певністю дівчина впливала й на Ізабеллу, яка дивилася на неї з забобонним страхом.
— Мені більше подобається сидіти отут біля вогню, рядом з тобою,— мовила Чікіта.— Ти гарна, й мені приємно дивитися на тебе; ти схбжа на добру, осяйну пресвяту діву, я бачила її над вівтарем, тільки здалеку, бо мене виганяли з церкви разом із собаками, буцімто через те, що я погано зачесана, а моя жовта спідниця смішить віруючих. Яка біла у 'тебе рука! Моя перед нею — мов лапа у мавпи. Коси твої тонкі й м'які, наче шовк, а в мене розкошлані і стирчать, ніби густі кущі. Ох, я, мабуть, дуже бридка, правда?
— Ні, маленька,— заперечила Ізабелла, зворушена цим наївним захопленням,— ти теж по-своєму гарна; тебе тільки трохи нарядити, і ти будеш не гірша, ніж найперші красуні.
— Ти так думаєш? Я украду гарну одежу, стану краси-,ва, і Агостен полюбить мене.
Від цієї думки дикувате лице малої засяяло рожевим світлом, і на якусь хвильку Чікіта завмерла, приплющивши очі й поринувши у глибокі, солодкі мрії.
— Ти знаєш, де ми? — спитала Ізабелла, коли дівчинка знову підняла повіки з довгими чорними віями.
— В замку того багача, у якого повно грошей і який уже намагався тебе викрасти в Пуатьє. І викрав би, коли б я відкрила засув. Але ти подарувала мені перлове намисто, і я не хотіла завдавати тобі горя.
— А на цей раз ти допомогла схопити мене,— зітхнула Ізабелла.— Виходить, ти вже не любиш мене, якщо видала моїм ворогам?
— Так велів Агостен, і мені довелося скоритись. До того ж за повожатого тоді взяли б когось іншого, і я не проникла б з тобою в замок. А так я, можливо, стану тобі в пригоді. Бо я хоч і маленька, але хоробра, проворна й дужа і не хочу, щоб тебе скривдили.
— А далеко від Парижа цей замок, у якому мене держать, наче в тюрмі? — спитала молода жінка, притягуючи дівчинку до себе.— Ти не чула, щоб хтось із чоловіків називав його?
— Крутиморд казав, що це місце... як же він називав його? — озвалась мала, ніяково чухаючи голову.
— Постарайся згадати, дитино,— мовила Ізабелла, гладячи рукою смагляві щоки Чікіти, яка аж почервоніла від задоволення, бо вона ще не знала такої ласки.
— Здається, Валомбрез,— відповіла Чікіта по складах,-немовби прислухаючись до якогось внутрішнього голосу.— Авжеж, Валомбрез, тепер я вже певна; так само звуть і того пана, якого поранив твій друг капітан Фракас. Лучче б він убив його. Герцог дуже злий, хоча й розкидає золото жменями, як сівач зерно. Ти ненавидиш його, правда ж? Була б рада, якби пощастило вирватися звідси.