— О! Тоді я буду таким страховиськом, такою почварою, що найхоробріший злякається,— заперечила Ізабелла.-Боюся, що нагорода за вірність тоді стала б карою для вас.
— Навіть у шістдесят років ви будете такі ж чарівні, як мейнарівська стара красуня7,— чемно відповів Сігоньяк,— бо ваша краса йде від душі, а душа — безсмертна.
— Все одно,— мовила Ізабелла,— ви здорово сплохува-ли б, якби я, піймавши вас на слові, пообіцяла вам руку, коли мені мине п'ятдесят років. Але годі жартувати,— сказала вона вже серйозно.— Ви знаєте моє рішення, тож будьте задоволені тим, що вас люблять так, як не любили нікого з смертних, скільки б'ються серця на землі.
— Таке чарівне визнання мало б задовольнити мене, це правда. Але любов моя безмежна, і вона не терпить ніяких перешкод. Господь бог може сказати морю: "Ти не розіллєшся далі",— і воно послухається. А моя любов не знав берегів, вона все зростає, хоч ваш небесний голос і каже їй: "Зупинись".
— Ви, Сігоньяк, засмучуєте мене своїми словами,— сказала Ізабелла, зробивши трохи невдоволену міну, яка була привабливіша за найчарівнішу усмішку, бо незалежно від волі дівчини душу її залила радість від цих запевнень у любові, якої не могла стримати ніяка холодність.
Кілька кроків вони пройшли мовчки; Сігоньяк більше не наполягав, боячись, що це буде неприємно тій, кого він любив більше, ніж саме життя. Раптом Ізабелла висмикнула свою руку і, по-дитячому скрикнувши, легко, як лань, побігла на край дороги.
На схилі канави, під дубом, поміж сухим листям вона побачила фіалку — безперечно, першу в цьому році, бо ж іще був тільки лютий; присівши, дівчина обережно розгорнула сухе, листя й стеблинки трави, зіщипнула нігтями квіточку й повернулася з нею, задоволена, мовби вона знайшла дорогу застібку з коштовних каменів, загублену в моху якоюсь принцесою.
— Гляньте, яка гарненька,— сказала, показуючи квітку Сігоньякові,— листочки ще тільки розкриваються під першим сонячним промінням.
— Ця квіточка розцвіла не від сонця, а від вашого погляду,— відповів Сігоньяк.— Вона точнісінько такого кольору, як ваші очі.
— Вона не пахне, бо їй холодно,— мовила Ізабелла, ховаючи мерзлякувату квіточку під косинку на грудях. А за кілька хвилин витягла її, глибоко вдихнула ніжний запах і, тайком поцілувавши, подала Сігоньякові.— А тепер як гарно пахне! Зігрівшись у мене на грудях, ця маленька несмілива квіточка скромно виливає свою душу.
— Це ви дали їй запах,— відповів Сігоньяк, підносячи фіалку до губів, щоб піймати з неї Ізабеллин поцілунок.— У цьому приємному і ніжному запаху нема нічого земного.
— От вреднюка! — озвалась Ізабелла.— Я просто даю йому понюхати квітку, а він сипле вишуканими, пишномовними лестощами, наче це не на битій дорозі, а в салоні якоїсь світської манірниці. Що тут сказати — на кожне слово, навіть звичайнісіньке, він відповідає мадригалом 8.
Ізабелла тільки вдавала невдоволення, насправді ж вона, здається, не дуже гнівалася на Сігоньяка, бо знову взяла його під руку, сперлася на неї, можливо, навіть дужче, ніж у тому була потреба,— дівчина ходила легкою ходою, і дорога в цьому місці лежала рівна, мов садова алея. Це свідчить, що найчистіша доброчесність не байдужа до похвали і сама скромність уміє відплатити за лестощі.
Фургон повільно вибирався на доволі крутий схил, під яким притулилося кілька хатинок, наче вони не змогли піднятися вище. Селяни, що жили в них, працювали десь на полях, і край дороги видно було тільки сліпого старця з хлопчиком-поводирем, які лишилися' тут, певно, просити милостиню у подорожніх.
Сліпий жебрак, здавалося, пригнічений віком, одноманітно гугнявив якесь ремство, бідкаючись на свою сліпоту, й благав перехожих подати Христа ради, обіцяючи в нагороду за милостиню вимолити їм рай небесний. Ізабелла та Сігоньяк уже давно чули той жалібний голос — він таким набридливим і в'їдливим гудінням вривався в їхню ніжну любовну розмову, що аж дратував барона, бо коли рядом щебече соловейко, то неприємно слухати, як здалеку каркає ворон.
Коли вони підійшли ближче, поводир сказав про це старому жебракові, і той подвоїв свої старання, ремствуючи па долю й благаючи милостиньки. А щоб подорожні у своїй жалості були щедріші, він різко тряс, тримаючи в руці, дерев'яну чашку, в якій поблискувало кілька ліардів, деньє та інших дрібних монет. На голові у старця була пов'язана якась рвана ганчірка, а на зігнутій дугою спині висіла вовняна бура накидка, цупка й важка, схожа скоріше на попону в'ючної тварини, аніж на одяг доброго християнина, і, певно, успадкована від якогось мула, що здох від сапу чи паршів. Жебрак закотив очі, на темному зморшкуватому обличчі вирізнялися тільки білки їх, і це справляло огидне враження; нижню частину його обличчя закривала довга, мов у ченця-капуцина або пустельника, сива борода, яка сягала аж до пупа, неначе задля симетрії з волоссям на голові. Тіла його не видно було, крізь дірки накидки висувалися тільки руки, які трясли жебрацьку чашку. Показуючи свою шанобливу смиренність перед волею Провидіння, сліпець стояв на колінах, підклавши маленький жмутик соломи, потертої і гнилої ще більше, ніж було колись гноїсько Іова 9.
Жалість до цього людського послідку змішувалася з огидою, і милостиню йому давали, одвернувши голову.
Малий поводир, що стояв біля сліпого, скидався на суворого відлюдька. Обличчя його було наполовину закрите волоссям, яке чорними пасмами спадало по щоках. Старий, пробитий і завеликий для нього капелюх, підібраний десь біля придорожнього стовпа, кидав тінь па всю горішню частину лиця, лишаючи освітленими тільки підборіддя та рот, у якому зловісно поблискували білі зуби. Якийсь наче балахон з грубого залатаного полотна — то була вся його одежа, під нею вирізнялося худе, жилаве тіло, доволі зграбне, незважаючи на гнітюче убозтво. Маленькі, акуратні босі ноги почервоніли на холодній землі.
Ізабелла була вражена цією сумною картиною, в якій поєдналися нещасливі старість і дитинство; зупинившись перед сліпим — той скоромовкою, дедалі швидше й швидше, бурмотів свої молитви, а поводир тонким голосом підтягував йому,— вона почала шукати в кишеньці гроші, щоб дати жебракові. Але не знайшла гаманця і, обернувшись до Сігоньяка, попросила позичити їй кілька срібняків, що бароп дуже охоче й зробив, хоча сліпець із своїм гірким ремством чомусь не сподобався йому. Щоб Ізабелла не підходила близько до цих послідків, він, як людина чемна, сам ступни уперед і кинув монету в дерев'яну чашку.