– Яка вродлива пані! – зітхнула Мама Мумі-троля. – Подумати лишень, така гарна – і жодної їй втіхи з власної краси!
– Що ти з нею робитимеш? – поцікавився Чмих.
Хропся соромливо потупила очі.
– Подарую Мумі-тролеві!
Мумі-троль мало дар мови не втратив з несподіванки. Він почервонів по самі вуха, ступив крок наперед й уклонився. Хропся, зніяковівши, присіла в реверансі – збоку здавалося, наче вони на урочистому прийнятті.
– Сестричко! Ти ще не бачила, що я знайшов! – з ноткою погорди мовив Хропусь, показуючи на велику блискучу купу золота на піску.
– Справжнє золото! – Хропсі аж подих перехопило, а очі стали великими мов тарелі.
– Там його дуже-дуже багато! – вихвалявся Хропусь. – Ціла гора золота!
– Я наколупаю його донесхочу і буду ним володіти! – встряв Чмих.
О, як усі милувалися своїми знахідками! Родина Мумі-тролів ураз розбагатіла. Та найкоштовнішими були все-таки дерев’яна королева та маленька скляна куля з зимовою хатинкою та снігом.
Навантажена по вінця "Пригода" врешті-решт покинула самотній острів і вийшла в усе ще неспокійне після шторму море. За нею на буксирі тягнувся невеличкий флот дощок та колод, а вантаж у трюмі складався з золота, скляної кулі-талісмана із зимовою казкою всередині, барвистого буя, черевика без підбора, щербатого черпака, коркового рятівного пояса та рогожки. На носі лежала дерев’яна жінка і вдивлялася у морські простори. Коло неї сидів Мумі-троль, поклавши лапку на її чудове блакитне волосся. Він був такий щасливий! Хропся час від часу позирала на обох.
"Ах, якби я була такою ж вродливою, як дерев’яна королева, – думала вона. – Хоч би гривка уціліла…"
Від недавньої радості не лишилося й сліду, Хропся геть посмутніла.
– Подобається тобі дерев’яна королева? – запитала вона.
– Дуже! – відповів Мумі-троль, не підводячи голови.
– Але ж ти казав, що не любиш дівчаток з волоссям! А у неї ще й мальоване!
– Зате дуже гарно мальоване!
Хропся спохмурніла. Ледь стримуючи сльози, вона дивилася на море й поступово сіріла.
– У неї дурнуватий вигляд! – сердито бовкнула вона.
Щойно після цих слів Мумі-троль звів на неї погляд.
– Чому ти посіріла? – здивувався він.
– Просто так! – буркнула Хропся.
Мумі-троль зійшов з носа лодії і сів поруч з нею.
– Мабуть, таки твоя правда, – зрештою озвався він. – Королева й справді має дуже дурнуватий вираз обличчя.
– Справді? – втішилася Хропся й знову порожевіла. Сонце поволі хилилося до вечора, позолотивши хребти хвиль. Усе замерехтіло золотом: вітрило, лодія й усі, хто в ній плив.
– Пригадуєш золотистого метелика, якого ми з тобою бачили? – запитав Мумі-троль.
Хропся кивнула головою, змучена та щаслива. Ген далеко в морі пломенів у призахідному промінні сонця самотній острів.
– Що ви надумали зробити з Хропусевим золотом? – поцікавився Нюхмумрик.
– Гарно обкладемо грядки, – відповіла Мумі-мама. – Найбільшими шматочками, ясна річ, бо дрібні зовсім ніякі на вигляд.
Згодом усі примовкли, сиділи й дивилися, як поринає у море сонце, бліднуть довколишні барви, перемінюючись із золотистих на блакитні й фіолетові. "Пригода" летіла під вітрилами додому.
Розділ п’ятий,
у якому розповідається про Королівський Рубін, про те, як рибалив Хропусь, та про загибель Мамелюка, а також про те, як будиночок Мумі-тролів перетворився на джунґлі
Було це десь наприкінці липня. Над Долиною Мумі-тролів зависла спека. Навіть мухи не мали сили дзижчати. Знемагали запилені дерева, річка обміліла й ледь дзюркотіла спраглими дощу левадами. Вода вже не ставала морсом у чарівному капелюсі (якого, зрештою, перепросили й поставили на комоді перед дзеркалом).
День у день сонце пражило Долину, сховану поміж узгір’ями. Уся дрібна живність поховалася по своїх прохолодних земляних нірках, замовкли птахи.
Спека вплинула й на друзів Мумі-троля, вони тинялися один поза одного й раз у раз сварилися.
– Мамо! – попросив якось Мумі-троль. – Придумай нам якесь заняття. Так гаряче, що ми скоро перегриземося…
– Я вже це зауважила, любі дітоньки, і мушу зізнатися, що радо позбулась би вас на якийсь час… – мовила Мама. – Може, вам ліпше перебратися до печери на кілька днів? Ви б цілими днями ніжилися в морі й нікому не заважали…
– Можна там навіть заночувати? – зрадів Мумі-троль.
– Звичайно! А додому повертайтеся лише тоді, як між вами запанує лад.
Як цікаво було оселитися в печері навсправжки. Посеред піщаної долівки друзі поставили гасову лампу. Кожен випорпав собі зручну ямку й вимостив її для спання.
Харч – пудинг з родзинками, гарбузовий мус, банани, марципанові тістечка-поросята, кукурудзяні качани, а ще оладки на завтрашній сніданок – розділили на шість однакових порцій.
Надвечір звіявся легенький вітерець і став гуляти понад безлюдним берегом. Сонце червоно заходило, виповнюючи печеру теплим промінням. Нюхмумрик награвав вечірні мелодії, Хропся лежала, поклавши кучеряву голівку на коліна Мумі-тролеві. Друзів розморило від ситості після пудингу з родзинками, але коли над морем опустилися сутінки, всім стало якось не по собі.
– Це я колись знайшов печеру, – бовкнув ні сіло ні впало Чмих.
Ніхто навіть бровою не повів – що, мовляв, чули про це сотні разів.
– Хочете послухати страшну оповідь? – запитав Нюхмумрик, запалюючи лампу.
– Дуже страшну? – поцікавився Гемуль.
– Десь таку, як звідси до входу або й ще трохи далі, – сказав Нюхмумрик. – Якщо таке пояснення тобі щось каже…
– Зовсім нічого, – відбуркнув Гемуль. – Починай, а я тобі скажу, коли стане страшно.
– Гаразд, – погодився Нюхмумрик. – Цю байку розповіла мені одна сорока, коли я був ще малий. Слухайте! На краю світу стоїть височенна гора. Така височенна, що аж паморочиться в голові, чорна як сажа і гладенька мов шовк. Вона стрімко уривається у бездонне провалля, а хмари стеляться біля її підніжжя. На самому вершечку гори височить дім Чарівника. Ось такий, – і Нюхмумрик намалював на піску палац Чарівника.
– А чому без вікон? – запитав Чмих.
– Немає там ні вікон, ні дверей, бо Чарівник завжди прилітає додому по повітрю верхи на чорній пантері. Ночами він літає світом і збирає рубіни.
– Що ти кажеш?! – нашорошив вуха Чмих. – Рубіни! А звідки він їх бере?