– Добродію, – відповіла Пакета, – це й є одно з проклять моєї професії. Вчора мене пограбував і побив офіцер, а сьогодні я мушу бути весела, щоб сподобатися ченцеві.
Цього Кандідові було годі, і він визнав, що Мартен мав рацію. Сіли до столу з Пакетою і театинцем; обід був досить жвавий, і наприкінці вони розмовляли вже досить одверто.
– Панотче, – звернувся Кандід до ченця, – ви, здається мені, маєте таку долю, що всі повинні вам заздрити. Ваше лице пашить квітучим здоров'ям, на вашому виду написане щастя, ви маєте гарненьку дівчину для розваги і, здається, дуже вдоволені своїм становищем театинця.
– Бодай би всі театинці згинули в морській безодні, – сказав брат Жірофле. – Не раз кортіло мені підпалити монастир, а самому зробитись турком. Батьки присилували мене в п'ятнадцять років надіти цю гидку рясу, щоб збільшити спадки старшого брата, побий його лиха година! По монастирях панує заздрість, незгода і злоба. Правда, я виголосив кілька поганих проповідей і заробив трохи грошей, але половину з них у мене вкрав пріор; решту я витрачаю на дівчат. Та коли я повертаюсь увечері до монастиря, я ладен розбити собі голову об мури. І всі мої брати почувають те саме.
Мартен звернувся до Кандіда зі своїм звичним спокоєм:
– Ну що, чи не виграв я весь заклад?
Кандід дав дві тисячі піастрів Пакеті й тисячу братові Жірофле.
– Ручуся вам, що з цими грішми вони будуть щасливі, – сказав він.
– Не думаю, – сказав Мартен, – може, ви їх зробите ще нещаснішими з усіма тими піастрами.
– Хай буде, що буде, – сказав Кандід, – але мене тішить, що я часто стрічаю людей, яких не сподівався ніколи зустріти. Дуже можливо, що, знайшовши свого червоного барана і Пакету, я знайду так само і Кунігунду.
– Бажаю, щоб вона принесла вам щастя, – сказав Мартен, – але я в тому не певен.
– Ви надто жорстокі, – сказав Кандід.
– Бо я таки пожив і маю досвід, – відповів Мартен.
– Але гляньте на гондольєрів, – сказав Кандід, – хіба вони не співають безперестанку?
– Ви не бачили їх дома з жінками та дітворою, – сказав Мартен. – Дож має свої печалі, а гондольєр – свої. Правда, доля гондольєра, загалом кажучи, краща за долю дожа, але, здається мені, різниця тут така мала, що не варт про те й говорити.
– Ще є чутки, – сказав Кандід, – про сенатора Пококуранте,[270] про того, що живе в прекрасному палаці на Бренті[271] і досить прихильно приймає чужинців. Запевняють, що він ніколи не знав лиха.
– Хотів би я поглянути на це диво, – сказав Мартен.
Кандід негайно ж послав до сеньйора Пококуранте попросити дозволу одвідати його на другий день.
Розділ двадцять п'ятий
Одвідини сеньйора Пококуранте, благородного венеціанця
Кандід і Мартен поїхали гондолою по Бренті і прибули до палацу благородного Пококуранте. Сади його добре доглядалися і були прикрашені прегарними мармуровими статуями; палац був чудової архітектури. Господар дому, людина шістдесяти років, дуже багатий, зустрів обох цікавих ввічливо, але без особливої запобігливості; це стурбувало Кандіда, але сподобалось Мартенові.
Спочатку двійко гарненьких і чисто вбраних дівчат запропонували їм шоколаду з легкою, добре збитою пінкою. Кандід не міг утриматися, щоб не похвалити їх за красу, послужливість і спритність.
– Це досить добрі створіння, – сказав сенатор Пококуранте. – Я часом беру їх до себе в ліжко, бо мені дуже докучили міські дами зі своїм кокетством, ревнощами, сварками, забаганками, дріб'язковістю, пихою, дурницями та сонетами, що треба або самому складати, або замовляти для них; але вже й ці двоє дівчаток починають мені обридати.
Після сніданку Кандід, гуляючи по довгій галереї, був здивований красою картин. Він спитав, якого майстра були перші дві.
– Рафаеля, – сказав сенатор. – Я кілька років тому заплатив за них з гонору дуже дорого. Кажуть, це найпрекрасніше з усього, що є в Італії, але мені вони не подобаються: фарби на них дуже темні, фігури не досить округлі й не досить опуклі, драпіровка зовсім не подібна до матерії. Словом, хоч як там їх славлять, а я не вбачаю в них правдивого наслідування природи. Мені сподобалася б тільки така картина, яку б я міг прийняти за саму природу, а таких саме й немає. У мене багато картин, але я на них уже не дивлюся.
Пококуранте, чекаючи обіду, влаштував для гостей концерт. Кандід визнав музику чарівною.
– Цей шум, – сказав Пококуранте, – може забавити на півгодинки; коли ж він триває довго, то всіх притомлює, хоч ніхто не сміє того сказати. Нинішня музика зійшла на мистецтво виконувати трудні речі, а все, що трудне, не може подобатись, коли воно довге. Можливо, я волів би за краще слухати оперу, коли б не добрали способу робити з неї страхіття, яке мене обурює. Хай хто хоче йде дивитись на поганенькі музичні трагедії, де дія діється тільки для того, щоб не дуже до речі вставити дві чи три смішні пісеньки, які дають змогу актрисі похизуватися своїм горлом. Хай хто хоче чи хто може умліває із захвату, дивлячись, як кастрат виспівує роль Цезаря чи Катона[272] та гордо походжає по помосту, – а я вже давно відмовився від цього убозтва, хоч воно становить тепер славу Італії і королі за нього платять великі гроші.
Кандід трохи посперечався з ним, але обережно. Мартен цілком пристав на думку сенатора.
Сіли до столу, і після чудового обіду пішли до бібліотеки. Кандід, побачивши Гомера в коштовній оправі, похвалив його вельможність за добірний смак.
– Ця книжка, – сказав він, – тішила великого Панглоса, найбільшого філософа Германії.
– А мене не тішить, – байдуже сказав Пококуранте. – Колись мене запевнили, що її читання дає велику втіху, але ці повсякчасні побоїща, такі подібні одне до одного, ці боги, що весь час діють, але нічого по суті не роблять; ця Єлена, що через неї йде війна, а вона ніякої участі в дії не бере, ця Троя, яку облягають і не беруть, – усе це навіває на мене смертельну нудоту. Я часом питав учених, чи й їм таке осоружне це читання, і всі щирі люди признавались мені, що і в них книжка випадала з рук, але що її конче треба мати в бібліотеці, як пам'ятку старовини, як ті іржаві монети, що не ходять на торгу.
– Але про Вергілія ваша вельможність, певно, іншої думки? – спитав Кандід.