– А де ж преподобний отець-провінціал? – спитав Какамбо.
– Відправив месу і тепер на параді, – відповів сержант, – ви зможете поцілувати його остроги тільки через три години.
– Але пан капітан, що вмирає, як і я, з голоду, не іспанець, а німець… – сказав Какамбо. – Чи не можна нам поснідати, дожидаючи його превелебність?
Сержант умить побіг і доповів комендантові.
– Слава богу! – сказав той. – Коли він німець, то я можу з ним говорити. Ведіть його до моєї альтани.
Відразу Кандіда довели до зеленої альтани, прикрашеної дуже гарною золотисто-зеленою колонадою і клітками, де були папуги, колібрі, цесарки і всі найрідкісніші птахи. В золотих чашах був наготований найсмачніший сніданок; і, тимчасом як парагвайці їли маїс із дерев'яних мисок на чистому повітрі, під пекучим сонцем, преподобний отець-комендант увійшов до альтани.
Це був вродливий юнак, повновидий, білолиций, червонощокий, з піднятими бровами, жвавим поглядом, рожевими вухами і рум'яними вустами, гордовитий, хоч то була гордість не іспанця і не єзуїта. Він повернув Кандідові й Какамбо відібрану в них перед тим зброю, а так само й обох андалузьких коней; Какамбо дав їм вівса за альтаною, проте не спускав їх з ока, боячись несподіванки.
Кандід спочатку поцілував полу комендантової ряси, а потім сів з ним до столу.
– То ви німець? – спитав єзуїт по-німецьки.
– Так, преподобний отче, – відповів Кандід.
Обидва вони, кажучи це, дивились один на одного з надзвичайним подивом і хвилюванням, якого не могли перебороти.
– А з якої німецької країни ви родом? – спитав єзуїт.
– Із поганої провінції Вестфалії, – відповів Кандід, – а народився в замку Тундер-тен-Тронк.
– О небо! Чи можливо ж це? – скрикнув комендант.
– О, яке диво! – скрикнув Кандід.
– Так це ви? – сказав комендант.
– Це неможлива річ! – мовив Кандід.
Вони кинулись в обійми один одному і залилися слізьми.
– Як! це ви, преподобний отче? Ви, брат прекрасної Кунігунди! Ви, кого забили болгари! Ви, син пана барона! ви – парагвайський єзуїт! Але й дивна річ цей світ, треба визнати. О Панглосе, Панглосе! Як зраділи б ви, коли б вас не повісили!
Комендант наказав вийти рабам – неграм і парагвайцям, що подавали їм питво в кришталевих кубках. Тисячу разів він дякував Богові та святому Ігнатію,[231] стискаючи Кандіда в своїх обіймах; їх обличчя були вогкі від сліз.
– Ви ще більше здивуєтеся, зворушитесь і схвилюєтесь, – сказав Кандід, – коли я скажу вам, що панна Кунігунда, ваша сестра, якій, на вашу думку, розпорото живота, пробуває в добрім здоров'ї.
– Де вона?
– З вами в сусідстві, у губернатора Буенос-Айреса; а я сюди приїхав воювати з вами.
Кожне слово в цій довгій розмові дивувало їх. Сама душа, здавалось, злітала з їх язика, слухала їх вухами, блищала їм в очах. А як вони були німці, то довго сиділи коло столу, дожидаючи преподобного панотця-провінціала. І комендант так говорив своєму дорогому Кандідові.
Розділ п'ятнадцятий
Як Кандід забив брата своєї дорогої Кунігунди
– Усе життя стоятиме мені в пам'яті той страшний день, коли я побачив, як забили мого батька, матір і зґвалтували сестру. Коли болгари відступили, моєї любої сестри не знайшли; а матір, батька, мене, двох покоївок і трьох зарізаних хлопчиків поклали на воза і повезли до єзуїтської каплиці, за два льє від замку моїх батьків. Єзуїт покропив нас свяченою водою; вона була страшенно солона, і кілька крапель її зайшло мені в очі; панотець побачив, що мої вії затремтіли; він поклав мені руку на серце і почув, що воно ще б'ється. Мене врятували, і за три тижні я одужав. Ви знаєте, мій любий Кандіде, що я був дуже вродливий; тепер я став ще кращий, і тому преподобний панотець Круст[232] відчув до мене найніжнішу приязнь; він зробив мене послушником, і через якийсь час мене послали до Рима. Панотцеві-генералу треба було навербувати молодих німецьких єзуїтів. Парагвайські господарі хотіли якнайменше мати іспанських єзуїтів; вони радніше брали чужинців, якими сподівались краще орудувати. Преподобний панотець-генерал визнав мене гідним працювати в цьому вертограді. Ми поїхали: один поляк, один тіролець і я. Коли ми прибули, мене ласкаво настановили іподияконом і лейтенантом; тепер я полковник і священик. Ми хоробро зустріли військо іспанського короля, і, присягаюсь вам, вони будуть прокляті Богом і розбиті. Провидіння посилає вас, щоб ви допомогли нам. Але чи правда, що моя люба сестра Кунігунда тут близько, у губернатора Буенос-Айреса?
Кандід поклявся йому, що немає нічого певнішого. І знову потекли сльози.
Барон не випускав Кандіда із своїх обіймів, називав його своїм братом і рятівником.
– О, можливо, – казав він йому, – що ми разом, мій любий Кандіде, вступимо переможцями до міста і визволимо мою сестру Кунігунду.
– Це все, чого я бажаю, – сказав Кандід, – я мав з нею побратися і не перестаю на те сподіватись.
– Ви негідник! – відповів барон. – Ви зважилися б узяти шлюб з моєю сестрою, баронесою сімдесят другого покоління! Та як вам стало нахабства сказати мені про такий зухвалий намір?
Кандід, остовпівши з такої мови, відповів йому:
– Преподобний отче, ніякі покоління в світі нічого тут не можуть зробити; я вирвав вашу сестру з рук єврея та інквізитора; вона мені багато чим зобов'язана і сама хоче одружитися зо мною. Учитель Панглос мені завсіди казав, що всі люди рівні, і я напевно одружуся з нею.
– Це ми ще побачимо, негіднику! – сказав єзуїт барон Тундер-тен-Тронк, міцно вдаривши його шпагою вплаз по обличчю.
Кандід умить витяг свою і встромив її по самий держак у живіт баронові єзуїту; але, витягти геть скривавлену шпагу, почав плакати.
– Ох, боже ж мій! – казав він. – Я забив свого колишнього пана, свого друга і брата; я – найлагідніша людина в світі, а забив уже трьох, і між ними – двох священиків.
Прибіг Какамбо, що вартував на порозі альтани.
– Нам лишається тільки дорого продати своє життя, – сказав йому Кандід, – зараз зайдуть до альтанки, ми мусимо вмерти зі зброєю в руках.
Какамбо, знайомий уже з пригодами, не розгубився; він зняв з барона єзуїтську рясу, надів її на Кандіда, дав йому чотирикутний капелюх забитого і посадив на коня. Усе це було зроблено в одну мить.