— Слухай, Оксано,— сказав я, зупиняючись біля якогось тсмнавого голландського пейзажу,— а чому ти пішла зі мною?
— Тобі неприємно? — спитала вона, роздивляючись убитого триста років тому птаха.
— Я надаю цьому немалого значення,— сказав я.— Правильно?
Вона мовчала. Розглядала заскліле око вбитого триста років тому птаха.
— Мені обов'язково відповідати? — спитала вона.
— Хотілося б,— відповів я, і мій голос прозвучав жалібно.
Вона позирнула на мене, і в її очах спалахнули іскри.
—— Не знуджуй мене, Юрчику,— сказала.— Хіба не знаєш: той, хто надає всьому надмірного значення, нудний.
Я образився. Хотів не таких слів. Не хотів гратися в кота й мишу.
— Оксано, не жартуй,— сказав погрозливо, і в мене затремтіли ніздрі.
В цей час і вийшов до нас із сусідньої кімнати Володь-ка Кузьменко. Ішов, тримаючи на вустах іронічну посмішку, очі в нього були примружені. Оксана ж, побачивши його, рантом кинулася йому назустріч, щось сказала про вбитого триста років тому птаха, він їй відповів, і луна від їхніх голосів розбилася об стіни. Тоді ввалилася до зали якась туристична група, екскурсанти шурхотіли повстяними капцями і попливли вздовж стін, роздивляючись картини.
— Не відбивайтеся від групи, — голосно сказав Володька Кузьменко.— Софія Наумівна послала мене розшукати вас — тут недовго загубитися.
Він подивився на мене трохи зневажливо, а трохи милостиво, але в глибині його очей я побачив сховані голочки.
Людське співжиття має в собі немало дивного й загадкового. Часом ми сходимося один з одним, торкаємося і розлітаємося, як метелики, щоб більше ніколи в житті не спів-дотикатися. Від таких зустрічей і легковажних стосунків у нас лишається спогад, легкий, як помах крил водяної бабки, чи, як її ще звуть, водяної панни. Інколи це гіркий спомин, а інколи щось тепле й ефемерне. Але бувають зустрічі інакші, коли ми зв'язуємося одне з одним тяжко й нерозривно. Тоді доля дивно грає нами, безнастанно й безглуздо нас зіштовхуючи, і не завжди таке зіштовхнення — радість нам, а ще менше — щастя. Трапляється, що ми мучимо одне одного, а розв'язатися чи розлетітися сили в собі не знаходимо. Нас б'є, як б'ють хвилі два човни, що стоять поруч,— тільки тріск од того.
Я усвідомлюю себе на якійсь вулиці, здається, кудись ішов, за кимось стежив, так, за матір'ю Оксани Свідерської та її сином; зрештою, вони сіли в тролейбус і поїхали в невідомому напрямку. Я провів їх поглядом, але сідати в той тролейбус не став. Мені захотілося підійти до будинку, в якому жила колись Оксана. За моїми передбаченнями топ дім має бути зараз порожній. Отож я й пішов по довгій, зарослій тополями вулиці, і мені на обличчя налітав пух. Цей пух неприємно подразнював шкіру, і я мусив вряди-годи втирати обличчя. Далеко попереду спалахнула блискавка; чверть неба затягнуто синьо-чорною хмарою, яка повільно наповзала на місто. Неподалік од місця, де я йшов,— музей, і в ньому веде екскурсію Ольга Пісоцька. Ольга ніколи не пріє, навіть у найбільшу спеку, гірше переносить вона холод. Тоді її обличчя стає синювато-сизе, як оця хмара на небі, і вона, тобто Ольга Пісоцька, нагадує обскубану курку, яка за своє життя ні разу досхочу не наїдалася.
Я став такий озлоблений до Ольги ще до того, як випадково зустрівся в Києві з Оксаною Свідерською. Тоді я вже Оксани не пам'ятав. Вона зникла з моєї пам'яті і тільки часом стукалась у мої сни. У сни я її пускав, а вранці відчував меланхолійну печаль. Ця печаль тривала хвилин зо п'ять, бо відразу ж, як я прокидався, прокидалася й Ольга Пісоцька. Я тоді безтямно дивувався: що це за жінка в одній зі мною кімнаті, але Ольга починала вдягатися так, наче мене тут не було, і я розумів, що це жінка, для якої я буденна данність. Часом я думав: хто примушував мене одружуватися? Нудьга, самотність, чоловіча туга? Можливо, все разом. З цією жінкою я хотів уладити життя на раціоналістичних засадах. Хотів мати старшого друга й порадника, хотів, кажучи відверто, комусь підкорятися: мати вже для цієї ролі не годилася. Я уявляв собі, що й сам холодний і розважливий. Я віддавався тоді науковим пошукам і думав, що саме така жінка, як Ольга Пісоцька, мені в цьому сприятиме. Саме тому підійшов до неї і запропонував провести її додому. Ми тоді затримались у музеї, готуючи нову експозицію, була зима і надворі стемніло. Ольга Пісоцька сухо всміхнулася і згодилася, щоб я її провів.
Заметіль кружляла по вулицях, гралася з перехожими, засипаючи їм очі. Ольга затуляла обличчя рукою, а другою рукою притримувала поли пальта, ніби та заметіль заявила себе кавалером. І отой немічний рух, оте стуляння пілок пальта зробили мене сентиментальним і дурним. Я зупинив Ольгу й поцілував її в сині, крижані губи. Вона не пручалася. Потім ми пішли далі і розмова наша стала тепліша. Від тої розмови ми зігрілися, і коли я поцілував її губи вдруге, вони холодні не були. Не були вони й гарячі, але я відчув, що переді мною все-таки жінка.
"Ах, Ольго,— меланхолійно думав я.— Чи винувата ти, що я не послухався тоді голосу плоті? Адже плоть моя німувала, вона була від тебе не х,олодна й не гаряча. Просто туга звела мене з тобою!"
Ользі Пісоцькій не було з чого вибирати. Була дівчиною перезрілою і, коли б не я, залишилася б у дівках. її єство вже згоджувалося з цією конечністю і вже почало виробляти комплекси, характерні для старих дів. "Вона недаремно так невдоволилася,— подумав я, повертаючи на вулицю, на якій колись'мало не розбив свого серця.— Щось я у ній, одружившись, порушував".
7
В цей час світ спохмурнів. Сизо-синя хмара висіла вя^е над головою, а я стояв у завулку, дивлячись на вікна, де колись жила Оксана Свідерська. Я не вірю у велику емоційну силу спогадів, але вірю в незагашені почуття. Через це мені увіч здалося, що дужа сила схопила мене, пожмакала, як непотрібний шмат паперу, і віджбурила геть,— я летів, збитий у кулю, щоб упасти вже в іншому часі, саме тому, коли біля цих вікон розігралася уже згадана мною сцена з Володькою Кузьменком.
Пізніше ми зустрілися тут ще раз. Я знову заревів і кинувся на Володьку, майже вірячи, що й цього разу він чкурне від мене, як заєць, але щось лупнуло мене в надбрів'я, і червоні м'ячики застрибали перед очима. Тоді я почав скажено гамселити те, що було обличчям Володьки Кузьменка, але другий удар, уже в підборіддя, відкинув ме-пе в кропиву, що росла під парканом. Я гупнувся спиною об паркан і намагався виборсатися з палючого зілля, щоб знову кинутися на Володьку.