Але пощо мені ці темні думки, коли навколо такий чудовий ранок, коли мені розкішно мріється, коли кімната моя залита сонцем і коли чекаю я в постіль сніданок, маючи змогу поніжитися, розслабитись і відпочити душею, адже я страшенно втомлений, втома почувається аж у кінчиках пальців...
Раніше перша прокидалася наша дочка. Ольга брала її з ліжечка до себе, і мала повзала і товклася по ній в той час, як Ольга повільно виходила з сонного заціпеніння. Вранці вона майже завжди була лиха, рухалася повільно й незграбно, з такою дивовижною ірраціональністю, що заповнювала своїми рухами цілу кімнату. Для того, наприклад, щоб одягти дитину, їй треба було виснувати кожен метр кімнатної підлоги; мені навіть здавалося, що в кімнаті снує з десяток істот у пом'ятих нічних сорочках; таке ж пом'яте було і її обличчя, очі попідпухали, а з рота раз у раз виривалися якісь покрики — цими покриками вона вгамовувала надмірну моторність нашої дитини. Зрештою, один із покриків шмагав і мене, і це було як ляск батога,— я виповзав на світ, відчуваючи в роті бридкий присмак. Хилитався на тонких, кістлявих ногах з кімнати, бо в ній уже починали літати простирадла й подушки; дитина ставилася до цього ранкового шарварку напрочуд спокійно, забивалась у куток і, закопиливши губу, зосереджено починала мостити один на одний кубики. Я ж хилитався через коридор, заставлений від підлоги до стелі стелажами, добираючись до ванної й туалету. Знав, що вранці виглядаю не ліпше, як вона, що майка висить на моїх сухих грудях, що червоні в білу квіточку труси теліпаються, як на кілку; отже, мені була бридка не тільки жінчина білизна, а й своя, не тільки її пом'ята фізіономія, але й моя не менше; може, тому я й відпустив собі французьку борідку, щоб якось приховати оцю свою ранкову бридкість, окрім того, це звільняло мене від ранкової потреби голитися. Я виходив, бо не хотів бути присутній при акті вдягання своєї жінки; я волів побачити її в платті захисного кольору, застебнуту на всі ґудзики, зачесану, в міру напомаджену, щоб виглядати суворою й категоричною, її вдягання було неприємне мені: вона нагадувала тоді голу черепаху — то не була Ольга Пісоцька, екскурсовод обласного музою і його науковий співробітник, то була бідна жінка, яка з жахом переконується, що й ті невеличкі знадності, які в неї колись були,—все це річ тільки гадана. Колись вона прочитала в одній із нечисленних книжок, які я їй підсунув, що, старіючи, жінка таки бридкі-шає, хряснула, спересердя палітурками, і я побачив, що вуста її тремтять.
— Письменник,— сказала вона,— що написав цю книгу,— скотина!
— А то ж чому? — здивовано вигукнув я.
— Описує там свою жінку,— безапеляційно відказала Ольга.— Описує, як побачив її приховану сивину і як здригнувся від обридження. Знаєш, як це називається?
Я не знав, як це називається.
— Скотство, он як це називається!..
Отож, щоб не бути й собі скотиною, я, прокинувшись, ішов з кімнати геть, даючи змогу голій черепасі одягти на себе панцира. Адже в ній тоді є якась беззахисність, щось жалюгідне, і коли б я не тікав ранками з кімнати, я, може, ставився б до Ольги інакше, тобто став би тою "скотиною", коли спокійнісінько живеш з жінкою, навіть часом бридячись ознаками її зав'ядання. Але я її б жалів, і це не вихолодило б так сильно моєї душі. Бо зараз в мені живе тільки терпкий спомин про Ольгу Пісоцьку, а сентименту жодного. Я став холодний, байдужий, хоч, може, тут теж не все так просто, як малюється. Чи мала вона підстави так безапеляційно мене зневажати? Я все-таки відчував у собі силу, яка давала мені змогу на щось сподіватися; я знав, що моя місія екскурсовода і наукового працівника музею — стан проміжний; мене по-справжньому вабила наука — історія та історія культури, і тут би я вже напевне не був останній. Я навіть опублікував кілька своїх статей у київських журналах, але теми мої були настільки спеціальні, що популярні журнали їх неохоче брали, а до наукових я доступу не мав...
Зайшла мати, несучи на таці сніданок: одне яйце очком, булочка, склянка кави з вершками і печиво.
— Ти мене балуєш, мамо! — сказав я милостиво, вмощуючись між подушок.
— Яке там баловство,— сказала вона,— коли ти весь аж світишся. Тобі б треба було їсти більше й поживніше. Часом глянеш на якогось телепня: щоки пашать, плечі широчезні, а ти в мене — як мощі!
— Це значить, що в мене добрий обмін речовин,— сказав я.— А в того телепня, як ти назвала,— поганий, от і відкладається на ньому товщ.
— Од цих теорій хвороби собі наживеш,— сказала мати категорично.— Але я тепер спробую тебе відкормити...
— Хіба раніше не ти мене годувала? — спитав я.
Мати зирнула на мене добрими, покірними очима з тою ж таки відданістю й самозреченням, з якими дивилася завжди, коли хотіла в чомусь переконати.
— Раніше, синку,— мовила вона твердо,— я годувала не тільки тебе, а всю сім'ю.
4
"Досить брехати, досить прикидатися!" — подумав я, вискакуючи з парадного і хряпаючи за собою дверима. Я залюбки вибрався з дому, де мати моя тріумфує перемогу, адже Ольга Пісоцька й моя народителька — це була пара не для співжиття. Всі чотири роки, відколи Ольга перевезла до мене тахту, пуфик і тазик, у стінах нашого дому точилася невидима, безмовна, але тим більше непримиренна війна. Здається, я був тією територією, яку хотіли захопити обидві сторони, але ніхто з них і не подумав, що та територія, за яку вони змагаються, може зрадити їх обох, що вони можуть обоє залишитися біля розбитого корита, а всі дива, яких сподівалися зажити, стануть пустою байкою. Я ж готував їм обом зраду, хоч, може, це сталося і не зовсім з моєї волі. Може, це сталося через те, що в мені накопичилася дивна туга, я відчував себе ніби в тісній капсулі і задихався в ній. Ніби опинивсь у кімнаті, залитій світлом, в якій чотири стіни білі чи, власне, сріблясті, стеля над головою також срібляста, і в ній посередині на червоній підлозі стояв чорний стілець. Я сів на той стілець і прив'язався до нього паском, наче готувавсь у політ. І на мене напливло гаряче відчуття: боже мій, подумав я, невже у світі існує тільки те, що я маю, тільки той вузький світець, невже я не можу підійти до цієї стіни, всунути в неї руки і розірвати, як паперову заслону? Невже конче придумувати такі химерні космічні кораблі, як оцей, в якому сиджу, щоб якось подолати час? Щось я хочу повернути собі, щось колись загублене. Хочу вилікувати давній біль, глибоку рану, яку замість лікувати я тільки ховав од людського ока. Хіба не бувало такого, що, спавши в одній кімнаті з Ольгою, я прокидався раптом, бо мені привиджувалася якась дивна володарка хвилюючої таїни, яку я знав віддавна. Ні, то не була Галя Панченко, але то була також моя однокласниця. Якось нас погнали на концерт у шкільний зал. Я примостився скраю і готовий був солодко понудьгувати, бо той концерт мав супроводжуватися лекцією. На трибуну вийшла Ольга Пісоцька, тобто хтось зовсім такий, якою є зараз Ольга Пісоцька, хтось у захисного кольору платті зі строгими виточками, хтось в окулярах, за якими суворо поблискували очі; Ольга Пісоцька, а може, її далекий двійник у часі, адже я І5ув тоді ще хлопцем, повчала нас і научала: може, то була лекція на педагогічну тему, а може, й про мистецтво. Про такі шедеври живопису, як "Три богатирі" чи пейзажі Шишкіна. Але я хочу згадати про інше, щось неповчальне й химерне: з другого кінця лавки, на якій ми сиділи, подивилися на мене палкі чорні очі, задивилися невідривно й так ніжно, що я раптом розгубився: чи на мене вони дивляться? Дівчина могла дивитися й не на мене — поруч зі мною сидів Володька Кузьменко, хлопець гарний і ставний, з високим чолом і зачесаним назад світлим волоссям. Але тоді я немов очманів, бо мені раптом захотілося, щоб ті очі дивилися таки на мене. Може, тому, й узявся за навчання і скоро став у класі першим учнем — я погано вчився тільки тоді, коли вона хворіла, навіть учителі з ме-пе дивувалися. От у який химерно-далекий час збиравсь я повертатися, зрадивши Ольгу Пісоцьку й матір свою. Можливо, це банальна історія; можливо, вона траплялася з людьми тисячу й один раз, але коли тридцятидвохрічний телепень мчить по хіднику з серцем, що шалено калатає в грудях, коли очі в нього розширені від хвилювання й бажання щастя, коли він не йде, а пливе чи летить, коли з'являється в ньому зрештою дивна сила й наповненість — чи ж відбудешся отак просто? Я закостенів і починаю втрачати в душі неповторну первозданність, з якою народжуєтьея кожна людина у світ. У тридцять два роки навідує людину перший страх за себе, за несправджені сподівання, перший біль від власної мізерності й ніякості у світі, тоді починаєш думати, що все в ньому невічне, що й світ невічний і одного погожого дня може розлетітися на тисячу кавалків. Але в тілі немало ще сили, а в серці сподівань.