— Не спиш? — не розплющуючи очей, спитала Оксана.— Я от відчуваю, що ти не спиш.
— А ти ще спиш?
— Еге ж, я ще сплю,— сказала Оксана.— І знаєш, що мені сниться?
— Ленінград,— сказав я.— І біла, біла наша ніч.
— Трохи так, а трохи й ні,— сказала, все ще ледве рухаючи вустами, Оксана.— Мені сниться, що я заспокоєна і щаслива. Що до мене прийшов Хтось, і я так його люблю, аж душа болить. Він такий гарний, той Хтось, щось у ньому є шляхетне, поважне, і люблю я його безмежно.
— А віл?
— А він, як всі чоловіки, не відмовляється користуватися мною. Але ні, він ніжний і немає в ньому ні крихти брутальності.
— Тоді це не Володька Кузьменко,— сказав я.
— Правильно. В ньому є чоловіча самонадіяність, але вона не порожня. Водночас це не самовдоволений індик, він має чоловічу силу, але не зловживає нею. Він широкий у плечах, і голова в нього сидить гордо.
— Тоді це не я,— мовив прісний мій голос.
Оксана розплющилася, розсміялася й притислася до мене.
— Ти що, образився? — спитала вона ніжно.— Але ж це просто такий був сон. Як усі сни, дурний. Мені судився, очевидно, не той казковий фанфарон, а ви обоє: один брутальний, сильний, а другий м'який, як трава. Колись мені здалося, що маю піти за тим брутальним і пронирливим, але тепер я каюся.
Вона лежала навзнак, дивилась у стелю, і голос її був від сну трохи захриплий. Але й це було приємне в ній; зрештою, я не міг зрозуміти: каже вона щось сокровенне про себе, яке мені так необхідне, чи просто бавиться словами?
— Тепер мене не приваблює чоловіча сила,— говорила Оксана.— Я сита нею по горло. Може, постаріла, бо мені вже спокою хочеться. І в такі хвилини я думаю про тебе. Я тебе ніколи-ніколи не забувала, Юрчику, хоч, може, колись і повелася з тобою немилосердно. Але я знала, що рано чи пізно ти вибачиш мені. Правда ж, ти мені вибачив?
— Вибачив,—сказав я знехотя.
— До кінця вибачив? — спитала вона, повертаючи до мене лице.
На мене дивилися великі, серйозні очі. Чи можу я їм брехати? Ні, я не міг їм брехати.
— Може, й не до кінця,— сказав я.— Але тепер це далеко...
— Звичайно,— сказала Оксана, обвиваючи мене рукою,— Я ж тепер твоя.
— Не тільки моя,— сказав я.
— Авжеж. Бо й ти не тільки мій. Хотіла б побачити твою жону. Вона гарна?
— Ні,— сказав я.— Не гарна і не розумна.
— О, це доля всіх розумних мужчин,— сказала Оксана.— Вони заплутуються, а окрім того... надто совісні.
— Точно,— сказав я.— Заплутуються і совісні.
— І ти її любиш?
— Так, як ти Володьку Кузьменка,— відказав я.
— Я Володьку все-таки любила. Зрештою, я вас обох любила. І тоді, коли кинула ту записку, знаєш, як плакала? Так мені бракувало тебе, Юрчику... Не раз хотіла написати тобі. Невже не вибачить, думала?
— Але не написала?
— Я тебе і в Житомирі кілька разів бачила, коли до матері приїжджала. Один раз ішов з якимсь в окулярах, щось таке мудре бесідували... Я стояла на тротуарі, а ти мене й не помітив. Хто то був, в окулярах?
— Валентин Заклунний,— сказав я.— Місцевий поет і краєзнавець-аматор.
— Мудрий і поважний...
— Вода на киселі,— сказав я.— Більше робить видимість, що він поет і краєзнавець.
— А хто ж він насправді?
— Я ж сказав: вода на киселі.
Оксана засміялася. Але зразу ж згасила сміх.
— А вдруге я бачила тебе з мамочкою. Ішов такий зачесаний, у білій сорочці й напрасованих штанях, такий невинний і чистенький, як пташеня в пушку. А мені тоді так було на серці тяжко, весь світ чорним здавався. "Ну ось, знову він",— подумала я. Дивилася на тебе так, що аж очі мені вилазили. Але ти балакав з мамочкою, а мене не помітив.
— Через це ти й не написала?
— Може, й через це. А може, я й писала, але не відсилала. Бо чи ж пам'ятаю я твою адресу? Будинок, у якому живеш, знаю, а номери в голові недовго тримаються.
Я поцілував її в губи.
— Бідна, бідна Оксана,— сказав я.
— Боліло мені, що забув мене. Десь у глибині душі я в те не вірила, але хіба ти за мене боровся?
— Це ж не середньовічні часи, Оксано,— строгіше сказав я.— Я не мав морального права налягати на тебе при виборі. Ти захотіла Володьку Кузьменка, а третій, як відомо, зайвий...
— Гадаєш? — спитала Оксана.— А може, я й сама не знала, кого з вас вибрати? Може, я хотіла, щоб саме ти переміг. Може, я вже тоді відчувала, що мучитимуся з Володькою?
— Як я міг за тебе боротися, коли ти мене уникала? — спитав я.
— А ти пробував все-таки зустрітися зі мною? І чи певний ти, що ту записку послала тобі я?
— Записка була написана твоїм почерком,— мовив я.
— Отож-то, що ні,— засміялася Оксана Свідерська.— Записку мама писала. Вони налягли на мене з Володькою: відший його і відший. А я чекала, що знайдеш зі мною можливість побалакати.
— Ти кажеш неправду, Оксано,— гостро мовив я.— Навіщо ти вигадуєш? Хочеш, щоб я мучився?
— Ну добре, вибач,— відповіла трохи зимно Оксана.— Зайве про це говорити. Що було, те загуло... Але те, що я сказала тобі, правда.
— Тоді вибач і мені. Я думав, що уникаєш мене. Годинами тулявся біля вашого будинку, сподіваючись зустрь тися з тобою. Хіба ти про те не знала?
— Ще й як знала. Але Володька з матір'ю узялися за мене. Ми, жінки, звикли поступатися...
— Значить, розвело нас у житті непорозуміння? Можна все направити...
— Я тобі розповіла про своє життя. Зрештою, Володька мені дещо дає: комфорт і гроші. Але, виявляється, цього в житті не досить.
— Не дам т^обі ні комфорту, ні достатку,— сказав я.— А самого себе дати можу...
— Е, такі сумні розмови ми завели. Поглянь, сонця скільки!..
Вона пахла ніжним ранком, а може, якимись особливо стійкими парфумами. Я скинув на землю пишне покривало й побачив її на блискучо-білому простирадлі. Засмагле, прегарне тіло з яскраво-білими плямами грудей і того місця, яке прикривають плавки. Була вдягнена в цей чудний білий костюм, і він мені здався найпрекраснішим з усіх убрань. Очі її були розплющені, а руки вільно розкинуті. Яскраве сонце обливало це чудо, і я раптом повірив: щастя в житті є. Є в житті й любов, яка, почавшись, ніколи не зникає, доки можеш бачити світ. Є любов велика, як день, і яскрава, як безхмарне небо. Є любов, якій імення — вічне здивування, бо кохаючи, ніколи не губиш у собі присутності такого чуда. Я ще трохи боявся, трохи остерігався, ще думав про вічного свого суперника Володьку Кузьменка, але він у моїй уяві все більше мізернів; він борсавсь у глибині моєї свідомості, як малий гном, зростом в олівець. Я вперше відчув після довгої-довгої ночі, що існують на світі отакі залиті сонцем ранки, що ранки ці — не рана, а бальзам на душу, що в мені таки заховане велетенське накописько енергії і добути її я можу, тільки кохаючи цю жінку, єдину на весь світ, хай це тричі по-банальному звучить. Я мав запліднитися від неї, щоб з кволого, нікчемного вайла, з ота-