— І я йду.
— Та ти не бійся, — кажу їй. — Не бійся.
— Я не боюся, — вона мені, а видно, що перелякалась, бо з голосу чути. — Тільки мені йти треба.
— То йди, — я їй великодушно.
Їй би й піти зразу, а вона стоїть, ніби щось підступне почулось їй у тому, що я сказав.
— Не бійся, — знову їй, — іди.
Вона боком-боком, позираючи на мене скоса, взялась відступати від мене, а потім усе швидше, швидше, а потім як дремене! Ну й чудна! Я з нею по-доброму хотів поговорити, хотів розпитати про все, а вона думала, що кривдитиму. Ото стояла біля мене й тремтіла.
— А хіба я міг її скривдити? Не міг я скривдити її — і я розтулив долоню, розглядаючи той камінчик, що знайшов у своєму садку. Долоня спітніла, й вологий камінчик здавався тепер іще красивіший. Хотілося притулити його до губ і поцілувати. Але я не поцілував. Тільки знову взявся старанно терти його об сорочку — може, засяє він новими іскрами, інші народяться на ньому барви? Я натирав той камінчик, і в душі моїй усе розвиднялося й розвиднялося, вона ставала добріша й краща.
Йшли мені назустріч люди, й мені хотілося запитати в них: "А чи ви знаєте, що в мене є камінчик? А чи ви знаєте, що це за камінчик?"
Але вони проходили мимо, заклопотані своїми справами, і, либонь, зовсім їм було байдуже до того, є в мене той камінчик, а чи його немає.
За сільською крамницею лежав запущений город, який давно вже не копали й не засаджували. Він блекотою та бузиною заріс, кропивою, чортополохом — сюди різний непотріб із крамниці викидали, та й люди з ближчих обійсть теж зносили. На цьому городі можна було сховатись, коли вже вдома ніде схованки не знаходив, тут і коти знаходили собі притулок. А одного разу я бачив, як із цих чагарів заєць вийшов. Саме вийшов, а не вискочив. Було це восени, ще не пізня година стояла, він ліниво так виплив на дорогу, і я навіть не здогадався спочатку, що то заєць. Наближався собі до нього, а він ледачкувато тюпав через дорогу. А коли вже він наддав ходу, то я зразу догадався, що то заєць, та вже пізно було!..
То в цих чагарях за крамницею завжди знаходив собі притулок шолудивий цуцик, нікчемне таке собача, яке всього на світі боялось, од усього тікало. Воно й голосу, либонь, свого не мало, бо не осмілювалось ні гавкнути на когось, ні ошкіритись. Ніхто йому ні кусня хліба не кине, ні вареної картоплини, а про те, щоб кістка яка перепала, — й говорити не доводиться. Ото він і тримався біля крамниці, де зрідка мав таку-сяку поживу, та й тієї не мав би за дужчими та спритнішими собаками, якби не добре серце продавщиці — вона жаліла цуцика.
Я зразу його побачив — сидів під кущем блекоти й жалібно дивився на мене закислими очима. Він уже такий настраханий, що навіть не кинувся тікати від мене: знав бо, хоч від кого б ховався, то однаково не сховається.
— Привіт, привіт, — сказав я йому, — як діла?
Він моргнув підсліпуватими очима й навіть хвостом не поворушив.
— Не життя, а тьху, — вгадав я собачий настрій.
Цуцик із мого тону здогадався, либонь, що бити його не збираюсь, і поволеньки підійшов до мене.
— Ну, — сказав я і відчув, що голос мій затремтів од раптового жалю до цієї загнаної істоти, — чи не підеш зі мною?
Він опустив голову до самої землі й не підводив очей.
Ледь-ледь тремтіла шкіра на спині, й патлатий, у реп’яхах, хвіст здригався.
Я нагнувся й провів долонею по шиї — цуцик присів ще нижче й затремтів дужче.
Мені стало ще жалкіше його. Підняв з землі — цуцик прищулився, безпорадно розчепірив лапи, безвольно звісив голову, й рудувате його ніжне черево з дрібними сосками затремтіло.
— Що ж, ходімо до мене додому.
Я не поніс його до хати, бо знав, що його зразу ж хтось викине на вулицю — бо хіба ж можна таке страховидло тримати серед посуду, серед одягу? І не лише викинуть, а й занесуть його так далеко, що цуцик не тільки на це обійстя не втрапить, а й у село. Тому я шаснув до хліва, по драбині здерся на горище — й тут, серед шерехкого сіна, залишив малого шолуденка. Хоч він і зостався в темряві, проте не заскімлив перелякано, бо, очевидно, здогадувався, що я друг його, що допомогти хочу.
З хати я непомітно виніс для нього трохи хліба, якихось кісток у помийниці знайшов.
Я навіть не кликав його на горищі — він сам, непомітний у темряві, підкотився до мене, а що я на колінах повз, то він в обличчя тицьнувся своїм писком.
— Тихіше, дурнику, — порадив я йому, — не шелести, чуєш…
Він, мабуть, зрозумів мене, бо їв тихцем.
Увечері я сидів під хатою, стискаючи в руці свій камінчик. Уже посутеніло, і в небі вийшла на пашу ціла отара зірок, а за ними й місяць — їхній пастух. Я дивився на небо, й такі думки з’являлися в моїй голові, що я про них ніколи й розповісти не зумію. Не зумію розказати й про те, який тоді вечір славний був — здається вилікував би найхворішу душу, як ото подорожник будь-яку рану лікує.
Мене кликали до хати, та я не йшов. Мабуть, гадали, що я все ще серджусь, а я про те й подумати не міг, щоб сердитись. Бо хіба можна сердитись, коли всі ті зірки не тільки в небі, а й у твоїй душі?
І коли в твоїй руці отой несподіваний камінчик, знайдений у садку.