Отямившись від миттєвого оторопіння, люди на схилі покидали все своє знаряддя й сипонули вниз — хтось біг, іще хтось котився, гнаний передчуттям особистої біди. На місці все ж залишилось кілька постатей. Корчмар упав на каміння, вчепившись у своє розкуйовджене волосся й недоречно примовляючи: "Що ж ми наробили... Що наробили..." Неподалік від нього сидів учитель і безтямно бурмотів собі під ніс: "Я ж казав, я ж казав..." Пастух, побілівши обличчям, не сказав нічого, тільки мовчки опустився на землю. Він вдивлявсь у марево куряви, яке все вище й вище здіймалося над селом, і думав: "Нехай би той камінь і далі там лежав. Кому він заважав?"
Трохи прочунявшись від першого жаху, вчитель подумав, що, напевно, чудес у наш час не буває. "Стається те, що й мало статися, все згідно з законами життя. Якщо з ними, звісно, рахуватися. А ми ось не порахувалися".
А з долу тим часом долинав, доносився вітром глухий і невиразний лемент біди, який з великої відстані зливавсь у суцільний протяжний стогін...