— У чому річ, графе? Чого йому треба? Що сталося? — запитав він глухим, хрипким голосом.
Граф знизав плечима, але замість нього відповів Холмс:
— Одне слово, містере Мертоне, ви програли.
Боксер далі розпитував свого спільника:
— Жартує він, цей чолов’яга, чи що? Мені не до жартів.
— Звичайно ж, ні, — мовив Холмс. — Можу запевнити вас, що через годину охота до жартів у вас відпаде цілком. Послухайте-но, графе Сільвіусе. Я людина заклопотана й не можу гайнувати час. Я піду до своєї спальні. Прошу вас, будьте без мене як удома. Так вам легше буде пояснити своєму другові, що сталось. Тим часом я зіграю на скрипці баркаролу[28] з "Казок Гофмана"[29]. Через п’ять хвилин повернуся, щоб почути вашу остаточну відповідь. Ви, напевно, зрозуміли, що маєте лише один вибір? Або ми забираємо вас, або камінь.
Холмс пішов, узявши з собою скрипку, що стояла в кутку. За хвилину з-за дверей спальні долинули протяжні, жалібні звуки цієї знайомої всім мелодії.
— То в чому річ? — нетерпляче спитав Мертон, коли граф обернувся до нього. — Він знає про камінь?
— Він знає до біса багато. А може, навіть і все.
— О Боже! — Землисте боксерове обличчя трохи зблідло.
— Нас виказав Айкі Сандерс.
— Справді? Ну, гаразд, я скручу йому в’язи, хай мене за те хоч повісять.
— Це нам не зарадить. Треба вирішувати, що робити.
— Зачекай-но, — мовив боксер, підозріливо поглянувши на двері спальні. — Із цим хитрим лисом треба бути насторожі. Гадаю, він не підслуховує?
— Як він може підслуховувати, коли музикує?
— Справді. А чи немає когось там, за шторою? Тут надто вже багато штор. — Озирнувшись, боксер раптом помітив фігуру біля вікна. Занімівши від подиву, він вирячився на неї.
— Та це лише воскова лялька, — сказав граф.
— Підробка, еге ж? Хай йому грець! Мадам Тюсо[30] таке й не снилося. Наче живісінький, — і халат, і все решта. Але ці штори, графе!
— До дідька штори! Ми тут марнуємо час, а його в нас не так багато. Він може схопити нас через отой камінь.
— Дулю він схопить!
— Але якщо ми скажемо, де камінь, тоді він відпустить нас.
— Що? Віддати йому камінь? Віддати сто тисяч фунтів?
— Іншого вибору немає.
Мертон почухав стрижену голову:
— Він тут сам-один. Ходімо й гавкнемо його. Тоді нам не буде чого боятися.
Граф хитнув головою:
— У нього зброя, і він насторожі. Якщо ми його застрелимо, то навряд чи виберемось звідси. До того ж він, напевно, встиг повідомити поліцію. Стривай-но! Що це таке?
То був слабкий звук, що долинув, здавалося, з вікна. Обидва підхопилися, та все було тихо. Крім дивної фігури в кріслі, більше в кімнаті нікого не було.
— Це на вулиці, — мовив Мертон. — Послухай-но, графе, в тебе голова добре варить. Треба щось придумати. Коли не можна револьвером, то сам вирішуй, як бути.
— Я ще й не таких обдурював, — відповів граф. — Камінь у мене з собою, в потаємній кишені. Я нізащо не залишив би його десь-інде. Цієї ночі його можна переправити до Амстердама, а там до неділі його розріжуть начетверо. Він нічого не знає про Ван-Седара.
— Я думав, що Ван-Седар поїде наступного тижня.
— Мав. Але тепер вирушить наступним пароплавом. Комусь із нас треба прослизнути з каменем на Лайм-стрит і попередити його.
— Але скринька з подвійним дном ще не готова.
— Що ж, доведеться везти так. Не можна марнувати ні хвилини. — Він знову, як мисливець, що звик бути напоготові, замовк і пильно поглянув на вікно. Так, цей слабкий звук, безперечно, долинув з вулиці.
— А щодо Холмса, — провадив він, — то його легко обдурити. Цей клятий дурень, бач, сказав, що не заарештує нас, якщо дістане камінь. Отож ми пообіцяємо йому камінь. Наведемо його на хибний слід, а поки він добере, що слід хибний, камінь буде вже в Голландії, а ми — за кордоном.
— Ото добре! — всміхнувся Сем Мертон.
— Ти підеш до голландця й скажеш, щоб він поспішав. А я зостануся з цим дурнем та забиватиму йому баки. Скажу, що камінь у Ліверпулі. Хай їй грець, тій музиці, вона в печінки мені в’їлась! Поки він з’ясує, що в Ліверпулі нічого немає, камінь розріжуть начетверо, а ми будемо в морі. Ходи-но до мене, бо тебе видно крізь замкову щілину. Ось він, камінь.
— Ти не боїшся носити його з собою?
— А де може бути надійніше місце? Якщо вже ми поцупили його з Вайтхоллу, то з мого помешкання його кожен потягне.
— Дай-но подивитися.
Граф Сільвіус, не звертаючи уваги на простягнуту до нього брудну руку, кинув не дуже ласкавий погляд на свого спільника.
— Невже ти думаєш, що я хочу піддурити тебе? Мені вже набридли ці витребеньки, графе.
— Гаразд, гаразд, не сердься, Семе. Нам не можна тут сваритися. Підходь до вікна, якщо хочеш роздивитись на цю красу як слід. Ось! Тримай ближче до світла!
— Дякую!
Холмс умить стрибнув з крісла, на якому раніше сиділа лялька, й схопив коштовний діамант. Камінь він затис в одній руці, а в іншій тримав револьвер, цілячись у графову голову. Обидва злодії спантеличено позадкували. Не встигли вони опам’ятатись, як Холмс натиснув кнопку електричного дзвінка.
— Прошу вас, джентльмени, не пручайтесь! Побережіть меблі! Ви повинні зрозуміти, що ваше становище безнадійне. Внизу чекає поліція.
Граф був такий приголомшений, що його страх і злість відступили.
— Але як, у біса?.. — видихнув він.
— Ваш подив цілком природний. Ви не знаєте, що за цією шторою — другі двері до моєї спальні. Я певен, що ви чули, як я знімав фігуру з крісла, однак мені пощастило. Це дало мені змогу почути вашу любу розмову, яка виявилась би не такою щирою, якби ви знали, що я тут.
Граф у відчаї змахнув рукою:
— Ви виграли, Холмсе. Як на мене, ви справжній диявол.
— В усякому разі, майже, — відповів Холмс, лагідно всміхнувшись.
Не надто вже великорозумний Сем Мертон не одразу зрозумів, що сталося. Лише тоді, коли на сходах залунала важка хода, він перервав свою мовчанку.
— Фараон, мабуть! — сказав він. — Але що то за клята скрипка! Й досі цигикає!
— Так, так! — відповів Холмс. — Ви не помилились. Хай собі грає! Ці сучасні грамофони — чудовий винахід.
У кімнаті з’явилася поліція, клацнули наручники, й злочинців повели до кеба, що чекав унизу. Ватсон залишився з Холмсом, щоб привітати друга з новим листком, який додався до його лаврів. Але їхню розмову знову перервав незворушний Біллі з карткою на таці: