— А чом би нам тут не спинитись? — звернувся Петрик Гончаренко до семикласника Костя Кравчука, що був у них за начальника походу.— Ось і річечка чи гірський струмок тече, отже, вода близько, і по хмиз недалеко йти, а он якийсь камінь здоровенний,— додав він, скоса поглядаючи на Федора Карповича, що йшов край дороги, на ходу перегортаючи сторінки путівника.
Щоправда, вчитель історії Федір Карпович не втручався під час екскурсії в такі дрібні справи — цим розпоряджався Кость Кравчук, та Петрик знав, що до порад Федора Карповича всі учасники походу прислухаються, і, якби Федорові Карповичу захотілося тут перепочити, всі, розуміється, пристали б на це. Петрик, як і кожний учень-екскурсант, мав свої обов'язки під час походу — він кашовар, але йому ще не довелось готувати страву в поході, адже досі вони їхали поїздом, де харчувались готовими консервами та салом, і тільки годину тому, вийшовши на залізничній станції з вагона, вони вперше рушили пішки в гори. Правду кажучи, воно таки ще ранувато обідати, таж нещодавно всі добре поснідали в поїзді, але що ж ообити, коли Петрикові кортить швидше взятись за свої обов'язки й нагодувати товаришів супом з макаронами й перловою кашею!
Петрика підтримав Льоня Павловський. Він був у поході за кореспондента й фотографа, тому в його рюкзаку, крім звичайного спорядження, було ще п'ять широких блокнотів, "Щоденник походу" й чимало конвертів з марками; до бічної кишені блузи причеплено ручку-самопис-ку, а на грудях теліпався фотоапарат. Льоні теж не було досі нагоди по-справжньому розгорнути свою діяльність. Ну, що з того, що він уже сфотографував початок походу, коли учні-екскурсанти виходили з шкільного двору в Кам'янці-Подільському, та вдруге, коли вони на вокзалі сідали у вагон. Це можна було б сфотографувати й не вирушаючи нікуди з Кам'янця! В "Щоденнику походу" Льоня поки що зміг тільки записати ясну погоду за два дні та назви станцій, через які вони проїздили, але й то далеко не всі, бо і його, як усіх інших, здолав увечері міцний сон. І це б ще нічого, от кепсько тільки, що досі не було жодної пригоди, тож не було чого й дописувати до редакції рукописного шкільного журналу "Промінь", тим-то й усі блокноти лежали в рюкзаку ще не розпочаті. Тепер, коли обабіч дороги здіймалися вкриті зеленим лісом гори, Льбня відчув нарешті, що настав час, коли він по-справжньому може проявити свою діяльність і як фотограф, і як кореспондент. Це ж вони вже в Карпатах! Про Карпати вони стільки мріяли ще взимку, коли укладали з Федором Карповичем у шкільному історико-крає-знавчому гуртку план літньої мандрівки! Тут що не крок, то й чудові краєвиди, а історичних місць, куди не глянь, мабуть, повнісінько. До того ж і самого Льоню зацікавила велика кам'яна брила, завбільшки з маленьку повітку, яка лежала недалеко дороги і на яку вже звернув увагу Федора Карповича Петрик Гончаренко.
— Ай справді, що то за камінь, Федоре Карповичу? — звернувся Льоня до вчителя.— Може, це якийсь історичний?
Федір Карпович ще раз порівняв очима ілюстрацію в путівнику з виглядом загадкової брили й сказав:
— Це таки і є той Камінь Довбуша, що його ми мали сьогодні оглянути.
Льоня одразу ж націлився на камінь фотоапаратом, немов боявся, що камінь ось-ось заберуть кудись відціля, а Петрик аж підскочив з радості:
— Так, значить, можна вже обід варити?
— З обідом ще почекаємо, а от спинитись тут треба,— відповів Федір Карпович, розглядаючись, де б йому зручніше сісти.
— Сигналь на відпочинок! — наказав Кость горністові Василькові Бойчуку, і одразу ж гучна трель сурми злетіла між гори й луною віддалась далеко в бескидах. Коли всі п'ятнадцять учасників походу наблизились, Кость скомандував:
— Рюкзаки з пліч! Спочити!
Неподалеку грайливо дзюрчав гірський потік, з гір, де смереки і ялини зводили свої шпилясті верхівки до синяви чистого, безхмарного неба, повіяв свіжий лагідний вітерець, але червневе опівденне сонце досить-таки припікало, і учні охоче розташувались у затінку коло каменя. Очі всіх на якусь хвилину замилувались чарівною красою зеленої верховини, та тут культмасовик Сашко Компанієць завів відому коломийку, яку розучували колись до шкільного вечора на Перше травня:
Верховино, світку ти наш,
Гей, як у тебе так мило!
Як ігри вод, пливе тут час —
Свобідно, шумно, весело...
І всі враз підхопили:
Ой, немає краю-краю
На ту Верховину,
Коби мені погуляти
Хоч одну годину...
Коли обірвалась остання жвава нота веселої коломийки і далеко між горами покотилась дзвінкою луною, Федір
Карпович трохи урочисто, як то бувало на початку навчання в школі, промовив:
— Ми перебуваємо зараз у Карпатах, у тій гірській частині України, що зветься Гуцульщиною. Гуцули, як вам відомо,— це плем'я українського народу, що до возз'єднання Західної України з Радянською 1939 року було довгі століття під шляхетською Польщею та Австро-Угорською манархією. Тяжко жилося тоді гуцулам, дуже визискували й гнітили їх пани-шляхтичі, та гуцули завжди прагнули до волі, і завзятіші з-поміж них у XVII та XVIII віках гуртувались у ватаги народних месників, або, як їх тут звали,— у ватаги опришків. Опришки — це...
— Як у нас козаки або гайдамаки, Федоре Карпови-чу? — не втерпів, щоб не запитати, а воднораз і показати свою обізнаність, відомий у шкільному гуртку знавець історії, чорнявий Левко Шаботинський, що виконував у поході обов'язки санітара й етнографа.
— Так, це дуже подібно до гайдамаків. Тільки цих дала степова Україна, а опришків — західна, Карпати. А породив і тих, і тих — панський гніт, злидні і любов до свого народу й волі.
У опришків було багато розумних і хоробрих ватажків, та найбільше між ними вславився Олекса Довбуш. Народ склав про свого улюбленого^ героя багато пісень, легенд і казок, тим-то й на Гуцульщині стільки місць пов'язано з народними переказами про сміливого й справедливого Довбуша. Певно, й цей камінь таїть у собі якусь легенду про нього — недарма ж і зветься він Каменем Довбуша. Але стривайте...
До учнівського гурту збоку тихо підійшов у м'яких шкіряних постолах старий, але кремезний ще дід. На ньому була біла вишита сорочка, поверх якої, незважаючи на тепло, дід одягнув ще й хутряну безрукавку-киптар, а на голові в нього був чорний повстяний капелюх-криса-ня, пов'язаний широкою барвистою стрічкою, за яку застромлено пір'ячко. В одній руці дід тримав різьблений ціпок-топірець, а Льоня Павловський аж рота роззявив і мерщій схопився за фотоапарат, щоб сфотографувати незвичайного діда.