Хвиля викинула мене на квітучу галявину. І щезла, випарувалася. Довкола пливла тиша. Благовісне мов-чання.
Переді мною зажевріла сліпуча золота іскра. Звилася спіраллю, почала малювати обриси осяйної Істоти. Від неї плинуло тепло, ніжність, спокій. Почулося запитання (в мені чи зовні — хто скаже?):
— Ти здивований?
— Я знаю про таке. Читав. Бачив у снах, у спогадах про свої минулі життя, — відповів я, чи, може, та відповідь сформувалася машинально.
— Ким вважаєш той феномен, який перед тобою? — Ласкаво-іронічно поцікавився Сяючий.
— Хіба це має значення? Хтось вважає таку постать Христом, хтось Буддою, хтось Аллахом.
— А ти?
— Навіщо вкладати зустрічні явища в психічні стереотипи? Хіба я питаю гору — хто ти? Або квітку — як тебе оцінити? Або блискавицю в грозовій хмарі хіба обов’язково назвати стрілою Перуна, Іллі-Громовика, зброєю Зевса чи Індри? Може, навіть електричним розрядом величати це явище — пусте заняття! Тому й тебе я приймаю як зустріч таємничого Друга, остерігаючись якось назвати.
— Друга? — поцікавився Сяючий. — А якщо я прикинувся Другом?
— Можна ввести в оману розум, інтелект, — заперечив я. — Нині мій свідок — серце.
— Добре, якщо так. Ти потрапив сюди, за межу фізичного світу, саме тому, що сплів докупи веління ін-телекту і щирість серця. Хай це стане наукою. А тепер, доки струна життя ще тримається… чи готовий ти за-лишитися тут? Там, у тримірності, ти потрібний? Чи обійдуться без тебе?
У моїй уяві після його слів попливли образи катастрофи на Місяці, я згадав про Григора Бову, Галю Ку-рінну, про черницю Юліану-Марію, загублену в спіралях часу, про порушений експеримент — і палке бажання врятувати друзів своїх, допомогти живим потрясло моє нове єство.
— Туди, туди! — Гаряче промовив я. — Хто ж залишає друзів у біді? Ти ж відаєш — я повів їх з глибин Вищої Світобудови у страшні пекельні сфери. Як же позбавити їх віри у сенс нашої місії?
Осяйний мовчав. Але я відчув схвалення у тому мовчанні. Блискавиця засліпила мене і кинула в імлисту безодню.
…А потім — знову повільне повернення тями. Хтось вливав мені до рота дивну рідину: всього кілька крапель, але вони вибухнули в тілі гарячими іскрами, розлилися у найдальші куточки організму життєдайними струмами. Потім — операційний стіл. Сновидіння. Повернення до свідомості. І знову ритми буття й небуття. А в стані між дрімотою, сном і повним пробудженням — якісь вражаючі прозріння, відкриття. Спробую записати дещо. Пізніше розшифрую. Або використаю для філософських осмислень. І визначальна думка: що з Григором та дівчатами? Чи повернулися вони? Чи загубилися в потоках безконтрольного часу? О, який біль! Яка страшна вина!
У палаті, окрім мене, порожньо. Лише квіти на підвіконні. Хотілося б поглянути у вікно, на краєвид, та вставати заборонено. Сестриці, коли я їх про щось запитую, кладуть палець на вуста (мовляв, цитьте, ні слова), даючи знати, що їм заборонено відповідати.
Я, зрештою, попросив блокнот, олівці та ручки. Мені їх принесли. Добре, що можу писати, бо інакше — тріснув би від ментальної напруги.
Видіння, сон чи яв?
Розмовляв з Горіором та Гледіс. Вони з’явилися після полуночі, коли десь надворі пробило дванадцяту.
Я мучився думками про долю своїх друзів, котрі потрапили в халепу з-за мене. Вирішив про себе, що за-питаю обов’язково лікарів, як тільки побачу, бо інакше — підніму бунт!
Саме в цю мить і сталося…
Попливло в просторі блакитне сяйво, ніби ніжна морська хвиля прокотилася над головою. А з того про-міння ущільнилися (саме ущільнилися із світла, іншого образу я не можу підібрати) дві постаті. Я їх одразу пізнав: блакитна — Горіор, і лілово-фіолетова — Гледіс. їхнє сяйво було стримане, м’яке, приємне.
— Це мені сниться? — прошепотів я.
— А що таке сон? — Серйозно відповів запитанням на запитання Горіор.
Гледіс ніжно-докірливо глянула на нього.
— Любий, подалі від філософських сентенцій. Він ледь-ледь повернувся до життя, а ти…
— Байдуже, — зрадів я. — Хай буде філософія, хай буде схоластика, аби лише поряд була жива душа.
— О! — Задоволено сказав Горіор. — Раз ти вважаєш нас живими душами, тоді все гаразд. Сни кінча-ються, Горикореню, пора прокидатися. Ми тебе насилу вирвали з перехідного стану. Одна мить, і Аріман тор-жествував би. Чорний Папірус допоміг тебе воскресити. І крапля вина з Келиха Безсмертя. Його передали твої друзі.
— Де вони? — Підхопився я на постелі, аж болем віддалося в спині.
— Заспокойся, — лагідно мовив Горіор. — Тобі шкідливо різко рухатися. Після катастрофи хроностанції я відправив твоїх друзів сюди, у фронтове буття. Та Аріману, певно, вдалося переплутати ниті причинності. Вони тепер в одній з паралельних реальностей. Рік сорок восьмий…
— О, ідіот! — скрикнув я. — Знав же, що експеримент підготовлено на живу нитку, що розуміння тайни часу на гріш… поліз у пороховий льох із смолоскипом. Неук!
— Заспокойся, — тихенько засміялася Гледіс. — Хто винен, хто не винен? Як розпізнати? Ми разом роз-плутуємо клубок космоісторії. Можливо, ти більше зробив, аніж ми… бо ми ширяємо у небі ноосфери, інколи марно намагаючись осмислити актуальну мить, важливу для вашого фронтового буття.
— Це правда? — запитав я, звертаючись до Горіора.
— Правда. Ми можемо доторкнутися до вузлових моментів, там, де Аріман порушив Космічне Право, але прорвати стіну неуцтва, темряви, містифікації повинні самі люди, бо вашою ментальністю вона зіткана. Згадай Будду, згадай Христа… Які вражаючі подарунки Духа! А що люди зробили з цього? Диявольський спек-такль! Подаровано Радість, а виросли плоди жаху й ненависті!
— Що ж діяти з друзями? — простогнав я. — Як порятувати?
— Питання хіба полягає в рятуванні тіл? — Ласкаво запитала Гледіс. — Скільки тіл ми вже залишили на цій згорьованій Землі? Та хіба лише Землі? Питання в тім, як розімкнути браму обману, колапс псевдобуття, ментальну пастку, лабіринт псевдоісторії.
— Ключ? Де ключ?
— Ключ у тобі. У вас. Як у пісні одного вашого поета сказано:
Вічно суще крило
Хай не втомиться понад віками,
Путь назад замело
Ураганами літ і зірками…
— Розумієш? Декорації псевдосвіту намальовано об’єднаним думкопензлем міріад душ. Це — знамени-тий Гордіїв вузол, що його розрубав Александр Македонський.