— Любий Роде, — почувся дзвінкий голос Берегині. — Ти вже знаєш про лихо Троян-иоля. Мир злама-но. Морок виповзає з таємних криївок. Пора дати нашій Родині напуття на далекі шляхи. Чи правду я мовлю?
— Згода, — сумовито й ніжно сказав Род. — Я й мої доні Рожениці передають вам, діти, веління й волю всіх Родів. Доля грядущого ховається в мороці далеких днів, та нині маєте здійснити ось що: хай діва Макоша народить сина від Дажбога. В цім рятунок нашого Роду. Так і передайте магатяму Яму: його донька — діва Макоша має зачати від Дажбога, і народить йому Сина, і нарече його ім’ям Ріям, що означатиме Охоплений Сонцем. Чуєте, діти? Поспішайте…
Магатям Ям самотньо прямував до втаємниченого притулку своєї доні Макоші. Вже кілька літ діви ніхто з троянів не бачив, не зустрічав. Вона обрала для себе оселю Зелен-Дива, вічносущого Кощія Безсмертного. У правічному лісі, в глибокій землянці-печері вона підтримувала вогнище Макоші — Матері Землі, як і сотні її покійних попередниць. Прийнявши святий заповіт прабатьків та праматерів, діва відмовлялася від особистого щастя в сім’ї, від подружжя, від щоденної радості спілкування з дітьми, родичами, знайомими людьми. Навіть їжу вона мала добувати сама собі: яблука-кислиці, груші-дички, гриби, поживне коріння, меди в гніздах диких бджіл — цього було достатньо для харчування юної жриці. Лише раз на рік, на Купайла, обрана група старших жінок відвідувала святу криївку. Вони здалека споглядали постать Макоші (чи жива, чи здорова?), спостерігали за прозорим димком жертовного вогнища, що прямовисно йшов у Дивоколо, розпливаючись блакитною імлою над верхів’ям дубів. Для діви на обумовленому місці залишали сувій білого полотна для нової сорочки і ладун-ку з крихітками живиці — по крихті від кожного жителя Троян-поля: діва прилучала ті прозорі краплинки до спільного вогнища Рідного Краю, що його зобов’язана була вартувати.
А тепер Ям повинен передати рідній доні веління Рода: прийняти в чисте лоно своє сім’я Дажбога, щоб народити Сина Сонця. Чи збагне юна діва, чи згодиться? Адже від цього залежить доля рідного краю. Магатям згадував, що колись, у прадавні часи, вже сталося таке: попередня Макоша народила Сина від кумира з Диво-кола, і той посланець Найвищого Вітця захистив пращурів від орди чужинецьких напасників. Уже й забули трояни, хто вони були — ті вороги, лише в казках залишилася назва — Дванадцятиголовий Змій: певно, багато хижих воєвод збиралося пожерти щедрі простори Троян-поля, коли їхні полки здавалися чудиськом з безліччю голів.
Смуток у душі магатяма, важко на серці. Хотілося б для доні простої жіночої долі, та марно мріяти про таке: і проводир народу, і його рідні повинні відмовлятися від особистого для блага Дажбожого Роду.
Ось уже крізь чагарі видно синюватий димок, що в’ється з димаря землянки-святилища. Сонячні промені заливають широку галявину, заповнену квітами. Макоша ходить поміж ними, легко ступаючи по вузьких сте-жечках, і здається, що ЇЇ тендітна постать пливе над райдугою барв і запахів. А квіти посіяні колами: для кожної квітки — окреме коло. Всередині — сива тирса-ковила. А далі — темно-сині волошки та синьо-малинові Лади-ні очі, блакитні братики-незабудки, золотисті дажбожики, жовтогарячі зірки та нагідки, ніжно-рожеві та багряні повняки — материнські серця. Здається, що райдуга з грозової хмари зійшла на землю і спочила серед галяви-ни. Хто надоумив діву Макошу сотворите отаке диво? Саме розмаєво квіткових барв заспокоює, зцілює, нала-довує на молитву.
Макоша побачила вітця, радісно скрикнула, змахнувши руками, мов крилами. Легко стрибаючи понад квітами, мов дівча-підліток, кинулася до нього, обняла, припавши до могутніх грудей. Крізь сльози в прекрас-них темно-синіх очах дивилася на рідне обличчя, цілувала бронзові руки з нап’ятими жилами.
— Таточку рідний! Таточку любий! Як я сумую за вами! Який любий Вітер-Див приніс тебе до мене в гості? Що сталося? Чи вже моя доля міняється? Я, може, погано служу Троян-полю?
— Доню кохана, — схвильовано сказав магатям Ям, пестячи голівку Макоші. — Ще більший тягар маєш взяти на себе для рідного краю. Ось чому я з’явився тут…
— Що сталося, таточку?
— Лихо над краєм, доню. Вороги із заходу й полудня напали на землю Троян-поля. Давно вже наші люди забули про криваві походи й герці. Нині знову налають оселі, вмирають матері, діти і наші вої. Магатями і вол-хви рішили звернутися до Баби Гайї та Сварога за порадою. Від Берегині вже повернулися посланці.
— І що ж? — запитала Макоша.
— Баба Гайя викликала Рода з Роженицями, — уважно дивлячись на доньку, промовив Ям. — І він ска-зав про веління всіх родів Троян-поля. Діва Макоша має народити сина…
— Таточку! — Спалахнувши рум’янцем, соромливо скрикнула діва. — Як то може бути? Адже я само-тня, без мужа. Моя доля віддана Дажбогові.
— Саме від нього… від Покровителя Троянського Роду ти маєш зачати, — суворо відповів вітець.
— Так сказав сам Род? — Серйозно-задумливо перепитала донька.
— Так, — кивнув головою Ям.
— Тоді хай діється воля Дивокола, — помовчавши, прошепотіла діва. — Аби лиш Рідний Край захисти-ти. Чим же це допоможе Троян-полю, таточку?
— Ти народиш сина і наречеш його ім’ям Ріям.
— Обійнятий Сонцем?
— Так. І він врятує наш Рід від наруги і погибелі…
— Як мені ждати? Де зустрічати Сонячного Нареченого?
— То — твоя таємниця, — розвів руками магатям Ям, зітхаючи. — Баба Гайя мовила, що діва Макоша вже підготувала пречисту постіль, зіткану з райдуги, навіть в її тямі відсутнє було розуміння, навіщо вона діє так…
— Вона так сказала? — 3 подивом скрикнула діва.
— Так, доню…
— Тоді я відаю, де зустріти Сонячного Посланця, — прошепотіла Макоша, оглядаючи лагідним погля-дом райдужні кола квітів. — Моє серце знало про цю благословенну мить… Моє серце знало…
Після відвідин вітця Макоша майже не спала. Блукала квітковою галявиною всю ніч, дивилася на ясні зоряні руна, думала. Серце билося в дівочих грудях схвильовано й сильно. Перед світанком вона задрімала і відчула себе у таємничому сновидінні.
Їй здавалося, що потрапила вона на Сонце. Все довкола було чимось подібне до землі — дерева, птахи, ріки, квіти, будівлі, — проте кожен предмет, річ, явище насичувалося якоюсь потужною вібруючою силою, входячи в свідомість, як щось своє, рідне, близьке. Здавалося, що блакитна плакуча верба, яка схиляла над ді-вою свої ніжні, тремтливі віти, виростає з її тіла, з її суті, як волосся або рука, а синій птах, схожий на велику ластівку, — ніби пісенний звук, котрий вихопився з її вуст, хмари — немовби думи… Макоша згадала пісні своїх пращурів: як багато там було таких таємничих образів — зірки мов Господні очі, чорні грозові хмари, як тяжкі мислі людини, хвилі на морі — наче розбурхане серце… Чи не побували творці тих дум та пісень у Соня-чнім Краю, відчувши свою родинність до всього сущого?