— Створюємо ноосферне коло, — просто сказав Горикорінь. — Згадайте свою давню силу. Просто, просто, просто… Сідайте тісніше, ніби ми ведемо примітивну розмову лікаря з хворими. Владисвіте, я опові-даю тобі казочку про давній Троян. Це — ритмічний код прориву. З кожною строфою нагнітайте силу резо-нансу. Перед останнім ударом вип’ємо з Чаші вина Невмирущості. Громовице, будь готова. Зрозуміло?
— Розкажи, розкажи, друже, — поблажливо і удавано-доброзичливо згодився Владисвіт, сідаючи біля Горикореня. — Може, й ви послухаєте, дівчатка?
— З радістю, — закивали сестри. — Ми давно знаємо діда Гореницю, любимо його історії. Але невже це правда?
— Що правда? — Гнівно перепитав Горикорінь.
— Про Троян? Невже тоді, тисячі літ тому, був такий високий стрій думки, мислення, філософії?
— А чому б і ні?
— Ти розповідав, що там були літаючі кораблі, приборкування тварин і птахів, швидке вирощування овочів та живих істот; хіба примітивні прадіди могли досягти такого рівня?
— Дурні діти, — удавано-грізно рикнув Горикорінь. — Вони незрівнянно вищі від нас, бо були ближче до кореня причинності. А втім — слухайте уважно або забирайтеся геть, якщо не цікаво.
— Цікаво, цікаво! — Зацвірінькали дівчата, сідаючи навпроти Горикореня і Владисвіта на траві. — Ми — повна увага!
Я відчув, як гаряча хвиля заливає мою свідомість, прокочується від тім’я до п’ят, відлунює в грудях. Се-рце калатає, мов дзвін. Чую ритмічний речитатив Горикореня. Він оповідає, ніби старий дід на вигоні малень-ким дітям, але я відчуваю, що його слова розгойдують простір і час, руйнують тканину довколишньої реальності. Щось має статися! Але що, що?
— У дуже давнії літа
(Туди ні стежок, ні моста,
Ні слів звідтам не долина,
Не йде ні люд, ні звірина,
Лише пилюку й черепки
Подарували ті віки), —
Так от — у ті літа святі,
Що їх назвали золоті,
На землях нинішніх Трипілля
Серед веселощів, привілля,
Без лиха, горя і біди
Жили могутні Прадіди…
— Чиї Прадіди? — Ніби підігруючи Горикореневі, зацікавилася Громовиця-Галя. — Невже існували вже тоді слов’яни, русичі?
Оповідач неуважно глянув на дівчину, дивуючись, що вона перебила потік його думки, і енергійно вів далі:
— Чиї, питаєте? Та наші!
Ми теж п’ємо з тієї чаші,
Яку лишили нам вони…
Та чаша — ріки і лани,
Зірок іскристе Дивоколо,
Сади й ліси густі довкола,
Світанки й грозові дощі,
Кохання вічні радощі,
У просторі привільні птахи,
І зело буйне понад шляхом,
І Вирій вічно-таємничий,
Що нас за Пращурами кличе…
— Ти гадаєш, що Пращури ще й досі живі? — поцікавився Владисвіт, входячи в річище оповіді, а Гори-корінь природно одразу ж відповів:
— Еге ж, багато хто вважає,
Що пращурів отих немає.
Від них, либонь, одна пилюка,
Та в слові, може, їх наука.
Відсутня правда в слові тім,
Бо вічний пращуровий Дім
Й самі вони у Дивоколі,
У таємничім казок полі
Живуть і у грядуще скачуть, —
Побачить можна їх одначе!
Але зустріне їх лиш той,
Хто мудрий серцем, хто герой,
Хто осідла того коня,
Що й смерть саму переганя!..
Горикорінь на хвильку замовк і, розхитуючись, ніби в забутті, прошепотів:
— Включайтеся в менталізацію того, про що я оповідаю. Активно співпрацюйте. Хай ноосферна енергія прориву підготує вмістилища для втілення, щоб Аріман не встиг закрити щілину в континуумі. Слухайте уважно!
— Я вже сказав, що Прабатьки
Жили над водами ріки,
Яку здавен Дніпром зовуть.
У йменні тім глибока суть.
Дана — вода, Землею дана,
Що поїть вічно спрагу лану.
Вона одвічна, тому й пра,
А разом буде — ДАНА-ПРА.
Погляньте — там, над Дана-пра,
В імлі стоїть Дивич-гора.
Кумир прадавній НЕБО-ДИВ
Собі ту гору освятив.
На ній Святилище було,
Кругом і квіти, і зело,
Ну а отам, де хатки мріють,
Розташувалося село…
А втім… це ми так звикли звать,
Але для казки — інша стать:
Тоді всі селища поспіль
Чудовим словом звались ПІЛЬ.
ПІЛЬ — це і поле, й площина,
Для житла місце, і для сна,
Для сіяння, і для збирання,
Для радування і кохання.
І кожне житло, кожен піль
Стрічає вітри звідусіль, —
Від полуночі і полудня,
У дні легкі і миоготрудні, —
Ті вітри людям принесуть
І слів, і дій таємну суть.
Той піль прозвали — ТРОЯН-ПІЛЬ.
Сучасне ймення теж звідтіль…
Мені дуже захотілося дізнатися — який корінь ліг в основу тієї назви. Адже я тисячі разів проїжджав че-рез Трипілля, мандрував по тих кручах, проте ніколи не замислювався. Якось та прадавність не хвилювала сві-домості, а тому й долі моїх Пращурів залишалися абстракціями, занотованими, може, лише десь на сторінках книг археологів чи істориків. Горикорінь, певно, відчуваючи моє запитання, сам зачепив цю тему:
— То звідкіля пішло воно —
Те дивне, звучне імено?
В Дідів-Троянів був кумир —
У Вирій вірний Поводир.
Не ідол мертвий — Дух Життєвий,
Триликий — тобто Трисуттєвий.
Що перший Лик — то КИЙ і ДІЙ —
Таємний, звивистий, мов змій.
А суть — від коєння до дії,
Від божевілля до надії,
Бо КИЙ веде до каяття,
А ДІЯ рухає життя.
Покинеш КИЙ — то маєш спокій,
А ДІЯ дасть політ високий.
Двобічний був той лик в кумира:
Один бік — зло, а другий — миру.
І говорили Прадіди,
Що КИЙ веде лиш до біди,
Що відкриває тайний лик
Лиш той, хто в ДІЇ суть проник.
Хто коєнь марних пелену
Розвіє, мов примару сну.
В кумира другий лик — то ЧАХ,
Летючий він, неначе птах,
Дає здоров’я й забира,
Коли прийшла комусь пора,
Малює барви на щоках,
Смішинок іскри ув очах,
Незламну силу у руках,
І сіє передсмертний жах
Всесильний, таємничий ЧАХ…
— Дивно, — озвалася Громовиця-Галя, — але мені здається, що я все це знаю. Я вже відчуваю себе там… бачу обриси будівель, виблискує плесо великої ріки… в небі пролітають кораблики з білими вітрилами… Як це можливо?
— Тихо, — зауважив Сократ-Олафрам, обнімаючи Громовицю за плечі. — Сприймайте все як просту й логічну реальність. Наші ментальні стереотипи звужені до смішного. Те, що оповідали казки, колись було зви-чною реальністю. Ми самі диктували ті чи інші константи Природі. Хіба забули?
Горикорінь підняв руку, мовби одсікаючи можливість дальшої дискусії, і продовжував оповідь.
— Гнівити ЧАХА — стережись!
Він підкрадається, мов рись,
Якщо здоров’я ти згубив,
То ЧАХ тебе не полюбив.
Ти станеш чахлий, наче тінь,