— Навіщо тобі шкури? — допитувався дід.
— Хіба ти не знаєш, нащо шкури мисливцеві?
— Може, тебе Ульгень зненавидів?
— Не знаю, спитай духів.
Кам встав з-за вогню. Від його маленького згорбленого тіла падала на землю крива чорна тінь.
— Сиди тут, не рухайся, доки я не прийду, — сказав він і зник у юрті.
Юнак сидів і дивився на вогнище. Було тихо. Заснули гори, сповиті чорним плащем ночі, дрімали вітри, скулившись у печерах. Тільки потік шумів голосно цо камінні, немов перед сном ще хотів нашумітись, бо скоро він мав уже заснути крижаним сном.
"Чи змилуються боги?" — думав юнак.
А потік шумить, шумить, навіває думи, навіває мрії, слова промовляє:
"Вибіжу до тебе, сяду на твого коня, і ти забереш мене з собою".
"Твій батько скупий, хоче багатий викуп за тебе, де я його візьму?"
"Втечемо з тобою",
"Його коні бистріші, ситі, дожене..."
"Я потрую його коні".
"Кам прокляне нас. Заблудимось у горах, звалимось у яругу, і ти розіб'єш об каміння груди, як білий куу" 1.
"Ой, боюсь я кама. Кам дивився на мене такими очима... Він дуже багатий, він страшний, жахливий, купити мене хоче. Рятуй, бери мене, брате, викрадай. Втечемо туди, в руську землю, там будемо жити... Бери мене звідси, бо вже не побачиш".
"Настріляю звірів, куниць і соболів, принесу до батька, кину під ноги і скажу: "Даси тепер Тюльке-нек?"
"Пізно буде, пізно".
Юнак прокинувся. Огонь згасав. Він підкинув дров. Щось крикнуло, ніби бурундук у кігтях пугача.
"Чи в юрті, може? Хіба кам не сам?"
Почав прислухатись, але кругом тихо, лиш потік шумить. На скелі заридала сова.
Скрипнули двері, і з юрти висунулась голова кама. На ній замість шапки вухата вовча голова. Обличчя бліде, в одному місці роздряпане до крові. Він виліз і закмнув за собою двері. У лівій руці бубон, що побрязкував з кожним рухом. Одежа обвішана безліччю ремінчиків, брязкалець, дзвіночків. З середини бубна звисали такі ж ремінчики і тяглись аж до самої землі.
Він дико глянув на юнака і, як божевільний, почав бігати довкола вогню, ударяючи паличкою в бубон і викрикуючи свої закляття.
Здригнулась ніч. Вогонь лизав темряву. Кам бігав довкола, а за ним ганяла його горбата тінь. Над юртою носились сполохані сови. Звуки бубна відлунювали в горах, за кожним ударом стогнали скелі і передавали свій стогін хмарам. Збудився вітер, заговорили кедри. Прокинулась тайга...
А кам бігав і барабанив, сідав, схилявся до бубна, говорив йому свої тяжкі закляття — скарги на своє каліцтво. Тряс ним скажено, ревів, як поранений аю !, піт стікав з його жовтого сухою обличчя, на губах з'явилась піна, і він упав.
Кам лежав одну хвилину і зірвався знов на рівні ноги.
Його очі вдивлялись дико в пітьму.
— Я бачу злих духів,—сказав він глухо.—Я бачу їх усюди, на кожнім кроці, я чую їх у шелесті трави, в шумі кедра, у хвилях потоку, що плеще об камінь. Вони тут, за тобою, вони сідають на тебе, о-о-о...
Він тряс бубном, і брязкіт дзвоників звучав дико і страшно на фоні чорної осінньої ночі.
Потім він почав говорити так тихо й спокійно, що юнак усе розумів.
— За що ви сердитесь, за що ви судите, за що ви гніваєтесь? Помилуйте його.
Мисливець дрижав. Він боявся повернути голову, йому здавалось, що за ним хмарами літають духи, що вони чигають на його душу і вирвуть її, коли того захоче кам.
А кам перестав говорити. Він поклав на землю бубон, витирав піт і важко дихав. З його грудей доносилось хрипіння і свист.
Юнак боявся щось запитати його. Кам із задоволенням бачив це, і сам почав говорити.
— Мені відкрив завісу тайни Сагішка-Кірген 2, — почав він,— і я бачив твою ене3. Вона сиділа худа і гола над рікою. Ти не дбаєш про неї?!
— Ми бідні,— прошепотів юнак.
— Я просив у духів ласки для неї і її сина, але нічого не міг зробити, усі вони відмовились допомогти, і рука Ерліка тяжить над тобою.
— Калак-калак! — зажурився мисливець.
— Не горюй,— промовив Кабир,— є рада. Обіцяй богові жертву.
— Дам, яку хочеш, тільки хай допоможе мені,— сказав парубок.
— Добре. Він змилується. Слухай далі. Я бачив у тумані Чорний бом 1 і на ньому соболя. Ти мусиш перейти бом — і, коли вб'єш того соболя, до тебе вернеться щастя. Вб'єш, здереш шкуру і принесеш мені. Я заворожу її, і тоді звір сам піде тобі в руки.
Юнак підвівся, щоб подякувати камові, але той спинив його рукою.
— Іди зараз туди. До ранку дійдеш додому, а там роби, як я кажу.
Юнак зібрався відходити.
— Як тебе звати? — спитав кам.
— Санал.
— Добре, іди...
Кам старечими кроками пішов у юрту. Тут було темно, у попелищі ледве жевріли вуглики. Він накидав березової кори, і вона взялась вогнем. Докинув трісок, повісив бубон на кілок і скинув з себе одяг. З-під шапки виглянула мокра лисина. Маленька кісочка скарлючилась у гачок.
"Санал! Недарма підказувало серце. Не знав він, що тут його пташечка. Мисливець!.."
Він відвалив бруси від печери, викопаної в юрті, і посвітив горючою тріскою.
— Вилазь! — заревів він.— Я з тобою побалакаю! Вона не рухалась.
— Вилазь! — крикнув він ще раз і витягнув ножа. Тюлькенек вилізла. Він повів її за руку і пхнув на
постіль.
Розкосі очі горіли дико, на лобі виступив піт, у грудях хрипіло, він нахилився над нею, вона закрила очі.
— Тюлькенек! — промовив він. Жінка мовчала.
Кам впився очима в її обличчя. Огні в очах поволі гасли, очі сльозились. Лице викривила страшна гримаса, підборіддя затряслось. Ніж вилетів *з рук. Він припав руками до її грудей.
Жінка голосно застогнала.
— Тюлькенек! Мила моя! За що ти ненавидиш мене? Скажи мені, Тюлькенек! Я віддам тобі все, що маю, я вистелю юрту шкурами соболиними, я куплю тобі золотих прикрас, я куплю тобі найдорожчий одяг, тільки не цурайся мене, Тюлькенек. Подивися на мене. Я — кам Кабир! Мене боїться весь Алтай, шукає моєї ласки, а я тебе прошу: змилуйся наді мною. Мене не слухають боги, я прошу їх, молю, не слухають, прокляли мене... Забудь його. Забудь того проклятого Санала. Я годину проклинав його і послав туди, на Чорний бом. Він згине там, більше його не буде. Забудь його,
Тюлькенек зірвалась на рівні ноги. Кабир тримав її за руку.
— Куди ти? Куди ти? — зашипів Кабир. Він вхопився за ніж.
— Тебе тягне туди, до нього, ти його не забула? А те забула, що ти моя жінка? Ти подряпала мені обличчя! Твоя рука, куплена тварино, піднялась на свого владику, кама Кабира!..