Калле перебив його:
— Єво-Лотто, ти не знаєш, де професор?
— Професор сидить у тому будиночку, що на самому горбі, — відповіла Єва-Лотта. — В тому, що найближче до моря.
— Расмус, мабуть, також замкнений із ним?
— Ні. Расмус тут, зі мною. Він спить.
— Так, я сплю, — почувся з темряви тоненький голос.
— Он як, ти прокинувся, — мовила Єва-Лотта.
— Як не прокинутися, коли тут їдять бутерброди і плямкають, — сказав Расмус. Він підійшов босоніж до Єви-Лотти й виліз їй на коліна. — То це прийшли Калле й Андерс! — зрадів він. — І ви підете в ліс воювати? А мені також можна стати Білою Трояндою?
— Це залежить від того, чи ти вмієш мовчати, — тихо відповів Калле. — Може, ти станеш Білою Трояндою, якщо пообіцяєш мовчати, що бачив Андерса й мене.
— Я буду мовчати, — радо пообіцяв Расмус.
— Ні слова не кажи Ніке чи комусь іншому про те, що ми тут були, розумієш?
— Чому? Хіба Ніке вас не любить?
— Ніке не знає, що ми тут, — пояснив Андерс. — І не повинен знати. Ніке кіднапер, розумієш?
— Хіба кіднапери не добрі? — спитав Расмус.
— Не добрі, — мовила Єва-Лотта.
— А мені здається, що добрі, — заперечив Расмус. — Мені здається, що Ніке дуже добрий. Чому кіднаперам не можна знати ніяких таємниць?
— Тому, що не можна, — коротко сказав Калле. — І ти ніколи не станеш Білою Трояндою, якщо не мовчатимеш.
— Та я мовчатиму! — палко вигукнув Расмус.
Він ладен був мовчати до кінця свого життя, аби тільки стати Білою Трояндою.
Раптом Єва-Лотта почула важку ходу за дверима, і серце її тьохнуло з переляку.
— Тікайте, — прошепотіла вона. — Мерщій! Іде Ніке!
За мить у замку обернувся ключ. Світло ліхтарика розігнало темряву, і Ніке підозріло спитав:
— З ким це ти балакаєш?
— Відгадуй тричі, — відповіла Єва-Лотта. — Тут сидить Расмус і я, і ще я та Расмус. І я не маю звички балакати сама з собою. То відгадай, із ким я балакаю?
— Але ти кіднапер, а кіднаперам не можна знати ніяких таємниць, — співчутливо мовив Расмус.
— Послухай-но, — сказав Ніке і грізно підступив до Расмуса. — Ти також починаєш називати мене кіднапером?
Расмус схопив його за великий кулак, довірливо звів очі на сердите обличчя, що схилилося над ним, і сказав:
— Але мені здається, що кіднапери добрі, мені здається, що ти, Ніке, добрий!
Ніке муркнув щось нерозбірливе і рушив до дверей.
— Тут навмисне морять людей голодом? — мовила Єва-Лотта. — Чому нам не дали на ніч їсти?
Ніке обернувся і, щиро здивований, глянув на неї.
— Бідні твої батьки, — нарешті сказав він. — Як тяжко їм доводиться працювати, щоб прогодувати тебе.
Єва-Лотта всміхнулася і задоволено сказала:
— На апетит я не скаржуся.
Ніке зняв Расмуса з її колін і відніс на канапу.
— Я думаю, що тобі пора спати, хлопче, — мовив він.
— А я не сонний, бо спав цілий день, — відповів Расмус.
Ніке мовчки запхав його під укривало.
— Підтикай мені укривало під ноги, — сказав Расмус, — бо я не люблю, як вони голі.
Усміхаючись, ледь зніяковілий, Ніке послухався. Потім став, задумливо глянув на Расмуса і сказав:
— Ох ти мій малий верховодо!
Темна хлопчикова голівка лежала на подушці. У тьмяному світлі кишенькового ліхтарика він на своїй постелі здавався на диво милим. Він невинно дивився на Ніке і приязно усміхався.
— Ой, який ти добрий, Ніке, — мовив Расмус. — Ходи, я обійму тебе. Обійму так міцно, як обіймаю тата.
Не встиг Ніке оборонитися, як Расмус обняв його за шию і стиснув з усієї своєї п'ятирічної сили.
— Тобі боляче? — з надією спитав він.
Ніке трохи помовчав, тоді невиразно промурмотів:
— Ні, не боляче… анітрохи.
9
На самій вершині пагорба стояв будиночок, куди інженер Петерс примістив свого знаменитого гостя. Це було справжнє орлине гніздо, приступне тільки з одного боку. Задня стіна була вже над кручею, що досить стрімко спадала вниз до морського берега.
— Нам доведеться лізти нагору з цього боку, — сказав Калле, показуючи ще масним пальцем на професорове вікно.
Після пригоди в руїнах замку Андерс не мав великого бажання видряпуватися на кручі, хоч ця й не була така страхітливо висока.
— А може, спробувати якось прошмигнути звичайним шляхом, як усі люди? — запропонував він.
— І втрапити просто в руки Ніке чи того другого, — відповів Калле. — Чорта лисого!
— То лізь ти, — мовив Андерс, — а я залишуся внизу на сторожі.
Калле не завагався. Він облизав пальці, на яких лишилася масть від шинки, й поліз на кручу.
Було вже не так темно. Над лісом зійшло кружало місяця. Калле не знав, чи дякувати за це долі, чи ні. В місячному світлі легше було видряпуватися вгору, але й легше було помітити того, хто видряпувався. Мабуть, треба було дякувати долі за те, що місяць світив, але й за те, що він подеколи заходив за хмару.
Калле ліз, затамувавши віддих. Сама круча не була надто небезпечна, але на думку, що кожної хвилини на нього може напасти зграя кіднаперів, він обливався холодним потом.
Обережно намацуючи опору ногами й руками, він брався вгору. Подекуди було важко. Деколи він немов зависав у порожнечі й насилу знаходив, за що вчепитися. Та його ноги, певне, мали інстинктивну здатність потрапляти між розколини та коріння, і він постійно знаходив, куди ступити.
Тільки один раз інстинкт зрадив його великого пальця на нозі, і він зрушив камінь, що, загуркотівши, полетів униз. Калле зі страху мало не полетів слідом за ним, та корінь, за який він ухопився останньої миті, врятував його. Калле злякано притиснувся до нього й довго не зважувався поворухнутись.
Андерс почув, як загуркотів камінь. Він швидко відскочив убік, щоб уберегти голову, й сердито пробурмотів сам до себе:
— Хай би Калле ще засурмив, аби вони неодмінно почули, що він уже близько.
Та, мабуть, ніхто, крім Андерса, не почув гуркоту. Тож Калле, в якого й далі ще калаталося серце, трохи перечекав, а коли впевнився, що нічого не сталось, відпустив корінь і поліз далі.
Професор ходив у темній кімнаті туди й назад, мов звір у клітці. Становище його було нестерпне, вкрай нестерпне! Від усього цього можна було просто збожеволіти. Атож, він таки збожеволіє, а щодо Петерса, то той вочевидь уже збожеволів. Він опинився в руках божевільної людини. Він не знав, що сталося з Расмусом. Не знав, чи колись вийде звідси. І тут було темно, наче в могилі. Хай би його чорт ухопив, того Петерса, — міг би хоч дати йому лампу! Аби він хоч раз зміг налупцювати того собаку… Тихо… що це? Професор завмер. Може, це йому причулося? Чи він уже починає марити?.. Чи справді хтось постукав у вікно? Та це ж вікно, у яке він дивився цілий цей проклятущий день, звернене просто в кручу… звідти, мабуть, ніхто не зміг би… Боже мій, знов хтось постукав. Там справді хтось є. Знетямлений від надії і розпачу, професор кинувся до вікна й розчахнув його. Жадне в'язничне віконце не могло бути надійніше заґратоване, як це вікно. Але ті ґрати були зроблені так майстерно, що зовні здавалися рельєфною, гарною оздобою, яка дуже личила заміському будиночкові. А все-таки то були залізні ґрати.