— Єва-Лотта сказала, що робитиме так, як Гензель і Ґретель! — крикнув Калле, коли мотоцикл рушив із пагорба вниз. — А що вони робили, ті Гензель і Ґретель?
— Кидали позад себе крихти хліба, — відповів Андерс. — І камінці.
— Коли Єва-Лотта набрала з собою камінців, то вона ще краща, ніж я думав, — мовив Калле. — Хоч це якраз схоже на неї. Вона завжди щось вигадає.
Вони доїхали до першого роздоріжжя, і Калле загальмував мотоцикла. Куди звертати? Куди?
На узбіччі дороги в траві лежав червоний папірець. На ньому виднів напис: "Танці". Але ж на узбіччях завше валяються різні клапті паперу, і ніхто не вважає їх якимись особливими знаками. Неподалік лежало щось інше. Клаптик м'якушки з булочки. Андерс радісно крикнув і показав на неї. Справді, Єва-Лотта робила те, що Гензель і Ґретель! Через кілька метрів лежав іще один червоний папірець. Мабуть, ці папірці також щось означали.
Дуже підбадьорені цим, хлопці звернули на ту дорогу, що закрутами бігла до моря. Про втому вони забули. Не можна сказати, що вони були в доброму гуморі, але до їхнього страху і тривоги додалось якесь дивне піднесення. Мотоцикл рівно торохтів під ними і швидко, кілометр за кілометром, поглинав звивисту дорогу, яка мала привести їх до невідомої мети, де їм загрожувала небезпека. Захват від їзди в поєднанні з очікуванням небезпеки й викликав у них те дивне піднесення.
Вони не зводили очей з дороги. То тут, то там вони помічали червоний папірець, ніби маленьке підбадьорливе вітання від Єви-Лотти.
Нарешті вони доїхали до лісового путівця. Доїхали і мало не проминули його. Бо він був зовсім невторований, ледь помітний. Та останньої миті Андерс побачив добре знайомий уже їм червоний папірець, що мерехтів між соснами.
— Стань! — вигукнув він. — Ми їдемо не туди! Машина завернула до лісу.
Який гарний був той лісовий путівець! Між деревами вигравало сонце, освітлюючи на землі темно-зелений мох і ніжно-рожеві квіточки ліннеї. Поблизу на вершку ялини сидів чорний дрізд і так захоплено співав, ніби на світі не існувало ніякого лиха.
Та коли Калле з Андерсом заїхали між дерева, то гостро відчули, що дрізд помилявся. Відчули кожною клітиною свого тіла, що вони скоро наблизяться до чогось лихого й загрозливого, яке не має нічого спільного з квітками і пташиним співом.
Вони з'їздили донизу. Спереду між деревами заясніло щось блакитне. Море! І стара, занедбана пристань наприкінці путівця. А з самого краю пристані останнє вітання від Єви-Лотти — її червона шпилька до волосся.
Вони стояли й задумливо дивилися на затоку. Легенький ранковий туман почав здійматися вгору, і на плесі, що ледь брижилося під вранішнім вітром, вигравало сонце. Навколо залягала тиша, мертва тиша. Така порожня, наче першого ранку після створення світу, коли ще на ньому не було людей.
Зелені острівці й голі шхери затуляли обрій. Можна було навіть подумати, що це блакитне озеро, а не вузька морська затока. Десь метрів за двісті від пристані розлягався великий острів, що здавався зовсім безлюдним.
Ні, він не був безлюдний! Над верхів'ями дерев здіймалася у височінь вузенька цівка диму.
— Он де те осине гніздо! — сказав Калле.
— Узяти їх! — вигукнув Андерс.
— Як ти гадаєш, ми подужаємо доплисти до нього?
— Пхе, за іграшки, — відповів Андерс. — Коли тут немає жадного човна…
Поряд із пристанню стояла халабуда. Калле підійшов до неї і поторсав замкнені двері. Може, там є якийсь човен? "У кожному разі там є машина", — раптом подумав він, помітивши на прим'ятій росяній траві перед нею сліди коліс. Там схована чорна машина, Калле був певний цього. І він відчув глибоке задоволення від того, що їм пощастило вислідити викрадачів, принаймні аж до цього місця. Тепер Калле знав: вони добре зробили, що відразу поїхали за ними. Знаки Єви-Лотти — і папірці, і крихти булочок — скоро знищив би вітер і птахи, а хто б потім здогадався шукати викрадачів тут, у цих пустельних безлюдних шхерах?
Калле пильно оглянув острів. Так, доведеться туди плисти, але це не найгірше з того, що вони мають зробити. Та спершу треба сховати в лісі мотоцикла.
Вони почувалися десантниками на ворожому березі, коли після довгої плавби, посинілі з холоду, повилазили з води. А вдиратися на ворожий берег цілком голими також було страшно. Без одягу почуваєшся ще безпораднішим і беззахиснішим.
Але ворога не видно було, і вони посідали на освітлений сонцем камінь, щоб висохнути і трохи зігрітися. Розв'язавши скручений у клунки одяг, вони переконалися, що їхні сорочки і штани не так промокли, щоб їх не можна було надягти.
— Цікаво, що сказали б Червоні Троянди, якби довідалися про це, — озвався Калле крізь сорочку, бо голова його була якраз усередині її.
— Сказали б, що це достеменно знаменитий детектив Блюмквіст, — запевнив його Андерс. — Хоч би куди ти поткнувся, скрізь натрапляєш на шахраїв і бандитів.
Калле вже надяг сорочку. Він задумливо стояв перед Андерсом, ледь схиливши набік голову. З-під короткої сорочки витикалися його довгі засмаглі ноги. Хлопчак хлопчаком, аж ніяк не схожий на знаменитого детектива.
— Так, хіба не дивно, — мовив він, — що ми вічно встряваємо у щось, вічно…
— Авжеж, дивно, — погодився Андерс. — Таке, в що ми оце встряли, буває тільки в книжках.
— А може, все це і діється в книжці, — мовив Калле.
— Що? Ти з глузду з'їхав, — сказав Андерс.
— Може, нас немає, — замріяно повів далі Калле. — Може, ми тільки двоє хлопчаків у книжці, яку хтось вигадав.
— Може, — сердито мовив Андерс. — Я не здивувався б, якби виявилося, що ти тільки друкарська помилка в ній. Але не я, тому, будь ласка, не патякай такого.
— Ти не знаєш, — не захотів відступатися від свого Калле. — Може, ти тільки герой тієї книжки, яку я вигадав.
— Іди до біса, — мовив Андерс. — Коли так, то ти герой книжки, яку вигадав я, і я вже починаю жалкувати, що колись вигадав тебе.
— До того ж я хочу їсти, — сказав Калле.
Вони розуміли, що сидіти там і сумніватися, чи ти справді існуєш на світі, означало просто гаяти час. На них чекали важливі й небезпечні завдання. Десь за тими ялинами та соснами має бути будинок — і той димар, з якого здіймалася тоненька цівка диму. Десь мали бути Єва-Лотта, і Расмус, і професор. Необхідно було знайти їх.