— То про що нам тоді говорити? — зло прошипів чоловік. — Як ти все про мене знаєш, чужинко. Віддай мене ворогам чи своїм ясним соколам, що називають мене слабким зрадником.
Зупинилась жінка на півдорозі до виходу, замислилась, повертаючись.
— Не віддам я тебе ворогам чи моїм ясним соколам. Не проллється твоя кров, бо з твоїм іменем на вустах йшли мене з полону визволяти. Скоро будуть тут мої вірні сини і донечки, разом полетимо ми край наш рідний, розорений, до життя повертати, щоб знову жита золоті колосилися, діти сміялися, неволі не знаючи, і співали дівчата то журливо, то закохано мовою рідною. А ти, сину мій невірний, тут залишишся.
Замовкла жінка, зневагою на мить заплело її погляд гострий, та одразу поборола вона те почуття. Зняла калинове намисто, поклала його на стіл. Живим вогнем світилося те намисто, і в'язень від нього посунувся, очі заплющуючи, наче намисто його сильніше за сонце сліпило.
— То кров моя, що не пролилася в час мого визволення, — мовила жінка, гордою панянкою вбрана. — Кров та вогонь. Як піде з серця твого зрада, і присягнешся ти у вірності землі своїй рідній, то торкнися намиста мого, і знову босоногим хлопчиною у вишиванці першій, улюбленій, побіжиш моїми ланами зеленими, сонця схід зустрічаючи. Вільним станеш ти знову. А як не піде зрада з твого серця, то спалить тебе мій вогонь. Смерть собі заподієш.
Вона пішла до дверей, які відчинилися самі собою, осміхнулась, наостанок кинувши:
— Та не покличеш ти сестру мою названу, у бліде вбрання вдягнену, бо боїшся ти смерті. А на мене вже чекає зграя птахів вільних, що на них обернулися ясноокі дочки і сини мої вірні. Прощавай. Більше не побачимось ми.
Пішла жінка, зачинилися двері. Злетіла до сутінкового неба вільна зграя, у край людський прямуючи.
Залишилося на столі у порожній в'язниці, де ні катів, ні варти немає, та один в'язень самотній, калинове намисто, що живим вогнем виграє.
Тихо у в'язниці, спить зрадник, бачить уві сні себе босоногого, вільного. Та душа у нього не вільна від зради зосталася.
А птахи злітають все вище, і сонце веде їх у людський світ і фарбує золотом їхні чарівні крила, щоб сліпило те золото, сонцем і волею дароване, очі зраді і заздрості.
Опустилася зграя, людьми обернувшись, на край поля біля малого селища. Хилить вітер спіле жито, й небеса вже на землі людській світанням розгоряються.
Мовчать люди ясноокі, стоять непорушно, як військо вірне, майже всі молоді на обличчя, а душі, як і земля ця, вічні.
Розплітає косу жінка, а волосся її світлішає, із житом одного кольору набуваючи.
Та не тільки вітер колосся до землі пригинає, підбігла до жінки мала дівчинка, у вишиванку вбрана. Зняла з шиї калинове намисто, жінці гордовитій простягнула. І заграла в руках дівчинки дивними вогненними барвами проста прикраса.
Опустилася жінка на коліна перед дитиною, як до того лише перед сонцем і степом ставала, прийняла дарунок із невинних дитячих долонь. Заплакала тут дитина, панянку гордовиту впізнавши.
— Україно, моя ти Україна. Моя, — шепотіла крізь сльози щаслива дівчинка.
І вітав вітер, житами блукаючи, її повернення. І вітало сонце, хмари вогнем фарбуючи, її повернення. І вітали люди ясноокі, давню пісню волі співаючи про її повернення.
І стояла Україна, за руку дівчинки малої тримаючись, перед військом своїм, відчаю і порожнечі не скореному.
І стелило знову юне сонце їй шлях, та не кров'ю, а чарівним вогнем і золотом, що в серцях людських віддавна жили.
А тепер і в світі людському оселилися.