— Який у вас, пане візир, чудовий дзьоб! — промовив каліф, отямившись від здивування.— Клянуся бородою Магомета, нічого подібного не доводилось мені бачити за все моє життя.
— Красненько дякую,— відповів великий візир і вклонився каліфові.— Та дозволю собі запевнити вашу величність, що й ви чорногузом виглядаєте чи не ліпше, ніж каліфом. А коли є у вас охота, то ходімо послухаємо розмову наших нових родичів і перевіримо, чи таки справді ми тямимо чорногузячу мову.
Тим часом другий чорногуз уже спустився додолу. Він почистив дзьобом ноги, пригладив на собі пір'я і пішов до першого чорногуза. Новоспечені чорногузи хутенько подалися до них і, наблизившись, на свій превеликий подив, почули і зрозуміли таку розмову:
— Добридень, пані Цибата! Так рано, а ви вже на луці?
— Спасибі вам, люба Цокотухо! Я тут собі трошки на сніданок спромоглася. Може б, і ви з'їли четвертинку ящірки? Чи, може, вам більше до вподоби ніжне жаб'яче стегенце?
— Дуже вам дякую! Щось у мене сьогодні немає ніякого апетиту. Я прилетіла сюди зовсім в іншій справі. Сьогодні у мого татуся будуть гості, і мені доведеться перед ними танцювати; то я й надумала трошки наломитися тут на просторі.
По тій мові молода чорногузка пустилася химерно вибрикувати вподовж луки. Каліф і Манзор аж дзьоби пороззявляли, дивлячись на неї. А коли вона прибрала картинну позу, стала на одній нозі й затріпотіла крилами, то обидва ніяк не могли стриматись, і в них з дзьобів вирвався такий непереробний регіт, що вони довго не могли спинитися.
Каліф опам'ятався перший.
— Оце так штука! — вигукнув він.— Такої розваги ні за які гроші не побачиш! Шкода, що нерозумні тварини злякалися нашого сміху, а то б, мабуть, ми ще почули їхні співи!
Раптом великий візир згадав, що, поки вони перевертні, їм не можна сміятись, і з жахом сказав про це каліфові.
— Еге! — вигукнув той.— Клянуся Меккою і Медіною[1], це буде погана справа, якщо доведеться мені зостатися чорногузом! Ану спробуй пригадати те дурне слово, бо я щось ніби забув його.
— Нам треба поклонитися тричі на схід сонця і при тому промовити: "Му-му-му".
Обидва нетяги поставали лицем до схід сонця і так старанно кланялися, що аж черкали дзьобами по землі. Та — лишенько! — чарівне слово без сліду зникло з їхньої пам'яті. І хоч скільки бив поклони каліф, хоч скільки силкувався великий візир промовляти при тому своє "му-му-му", ніщо не допомагало, і обидва горопахи, Хасід та його візир, як були, так і лишилися чорногузами.
III
Сумно никали зачаровані каліф та візир по полях і болотах, не знаючи, як здихатися такої напасті. Вискочити з чорногузячої шкури вони не могли; так само нічого було й думати про повернення в Багдад, щоб назвати себе. Бо хто ж таки повірив би якомусь чорногузові, що він каліф? А якби хтось і повірив, то навряд чи схотіли б жителі Багдада мати каліфом чорногуза.
Так тинялися вони без пуття багато днів підряд, харчуючись сяк-так городиною і ледве пережовуючи їжу довгими дзьобами. До м'якого харчу — ящірок та жаб — не було в них ніякісінького апетиту: вони боялися, щоб ці ласощі не зашкодили їхнім шлункам. Єдиною втіхою в їхньому злиденному становищі було те, що вони вміли літати; тож каліф і візир літали над Багдадом, сідали на дахи й дивилися, що там діється без них.
У перші ж дні вони помітили великий неспокій і сум на вулицях. Та вже десь на четвертий день після того, як каліф і візир були зачаровані, побачили вони, сидячи на каліфовому палаці, бучну процесію. Грала музика, торохтіли бубни, і якийсь чоловік, вдягнений у розкішну, оксамитову з золотом мантію, їхав верхи на розцяцькованому коні, а довкола йшов блискучий почет і вирував людський натовп. Пів-Багдада бігло за ним, і всі вигукували: "Слава Мізрі, володареві Багдада!"
Чорногузи перезирнулися між собою, і каліф Хасід промовив:
— Тепер ти збагнув, пане візир, для чого я зачарований? Цей Мізра — син мого запеклого ворога, могутнього чарівника Кашнура, який у лиху годину поклявся помститися мені. Та я не втрачаю надії. За мною, вірний товаришу моєї недолі! Ми помандруємо на могилу пророка, може, там, у святім місті, згинуть чари і ми визволимося.
Вони знялися з даху каліфового палацу й полетіли навпростець до Медіни. Та не так-то легко було їм летіти, бо обидва ще не призвичаїлись добре орудувати крилами.
— Ой паночку,— зітхнув після двох годин мандрівки візир,— здаюсь на вашу ласку! Несила моя далі летіти, бо надто вже швидкі ви на крила. Та й смеркає уже, і ми б добре зробили, коли б пошукали якогось пристановища на ніч.
Хасід зглянувся на благання свого візира, і, побачивши внизу в долині якесь руйновище, вони стали туди спускатися. Місце, куди вони прибилися, щоб перебути ніч, було колись пишним палацом. З-під руїн ще стриміли подекуди чудові колони, а численні покої, що з них деякі добре збереглися, свідчили про колишню розкіш.
Хасід та його супутник пішли по ходах, шукаючи сухого закутка. Аж раптом чорногуз Манзор зупинився і мов до землі приріс.
— Пане й господарю мій,— прошепотів він тихенько,— хоча великому візирові, а до того ж чорногузові, не личить боятися лихих привидів, мені щось недобре на серці, бо десь тут, поблизу, мені виразно почулися зітхання й стогін.
Каліф теж спинився і, прислухавшись, почув зовсім виразний плач, що скидався більше на людський, ніж на звірячий. До краю здивований, він хотів негайно піти туди, звідки долинав голос. Але візир ухопив його дзьобом за крило й невідступно благав не кидатися назустріч новій, невідомій небезпеці. Та дарма! Каліф, що мав і під чорногузячим крилом хоробре серце, вирвався, аж кілька пер з крила загубив, і кинувся у темний прохід. Підійшовши до нещільно причинених дверей, він зовсім виразно почув тяжкі зітхання і ніби якесь виття. Каліф штовхнув дзьобом двері й, остовпілий, спинився на порозі. Посередині просторої напівзруйнованої кімнати, куди через єдине заґратоване віконце ледь пробивалося світло, він побачив велику сову. Вона сиділа долі, й буйні сльози котилися з її круглих очей, а з кривого дзьоба раз у раз виривалося хрипке тужливе голосіння. Та коли вона побачила каліфа і його візира, який тим часом теж наблизився до порога, з її грудей вирвався оглосний крик радості. Змахнувши крилом сльози з очей, вона, на превеликий подив обох чорногузів, привіталася до них чистою арабською мовою.