— Не на роки, кажеш. Хіба ж це відомо? Легко з хати вийти, та не все легко вернутись.
— Кинь чорні думки, сестро. Тобі ж не новина Ігоря в похід виряджати.
— Правда, але ж ніколи ще не було мені так важко розлучатися. Серце недобре віщує, брате.
— Хіба голові втямки, що серце віщує? А вони в нас — як чоловік і жінка. Не раз перечаться одне з одним, а жити вкупі хочуть і мусять. Це Боже діло, сестро. 1 як у хаті недобре, коли жінка візьме верх над чоловіком, так і людині не гаразд, коли серце голову переможе. Не потурай серцю, сестро. Дивись, як тепер гарно на світі. Дерева з дня на день заленішають, земля руниться. Я сьогодні в вашому саду перші квіти бачив. Так і чуєш, що Великдень надходить, весна зиму перемагає. З весною тримай, сестро. Погадай собі, як тепер у нас, у Галичі, гарно.
На згадку про Галич княгиня стрепенулась. Відклала набік роботу й голову рукою підперла.
— Нема днини, щоб я про Галич не думала. Як гарно в нашому Галичі, брате. Та ще навесну! Як розспіваються в лугах солов'ї, як на небо зорі висиплються, місяць бані наших церков озолотить і срібною ряскою на широкий Дністер сипне... Ні, немає, здається, нічого кращого на світі над наш Галич розкішний! Який там пишний княжий терем. Хіба ще в Царгороді17 кращий від нього...
— 1 Київ гарний був, заки його безбожний північний наш сусід18 п'ятнадцять років тому не знищив.
— Цить! Не згадуй мені цього. Воно мене болить, як незгойна рана.
Данило зніяковів.
— Прости, будь ласка. Я не хотів тебе вразити!.. Княгиня пронизливо подивилась на брата. Чи не хотів
він цими словами ще чого сказати? Та, щоб увірвати всі думки, вона попрохала гостя що-небудь їй заспівати.
— Ще тоді, як ти хлопчиком був, — казала вона, — любила я слухати твого співу. Ніхто так гарно не співав.
-А Боян19?
— Боян, кажуть, співець був над співцями. Та нам уже не судилося його чути. А твоїх пісень я слухала не раз і не наслухалась. Заспівай, брате.
Данило почав строїти гуслю. Пальцями по струнах перебігав, а думками літав кудись далеко. Ніби пісня перед ним утікала, а він за нею гонив.
— Ні, не вмію я так співати, як співав колись Боян. Це був Велесів20 внук. Він, кажуть, десять пальців на струни, як десять соколів на стадо лебедів, пускав, а як котрий із соколів білу лебідь ухопив, то вона й співати починала. Яка шкода, що я того співу не чув! Ти знаєш, як люблю я свій край, яка дорога мені його колишня слава та як болить мене його теперішня недоля. Хотів би я оспівати й колишню славу, й горе теперішнє. Та нелегка це справа. Ходжу скрізь, де ще залишилися сліди колишнього, і прислухуюся до пісень дідів старих, останній відгомін минулого вухом і серцем ловлю. Може, може, колись і заспіваю таку пісню, що довго-довго по світі лунатиме. Але що тобі тепер заспівати, я не знаю. Хіба... цить... хіба... — 1 підняв очі вгору. Злебеділи струни, затремтіли уста, і полилися звуки.
Данило співав про боротьбу галицького князя Ярослава з Іваном Берладником21, славив розум володаря, що, ворогів перемітиш, на свій золотокований престол ступив, полками сталевими гори угорські підпер, королеві путь заставив, ворота зачинив на Дунаю і ключі від київських воріт у своїх руках тримає. Слава його у далекі землі летить. Із свого батьківського престолу він у далеких землях салтанів стріляє. А в себе, у краю, він добрий і милосердний, мудрий на раді, справедливий у суді, князь Осьмо-мисл... А галицьких бояри мов цього не бачать... — почав було співець, та не докінчив гадки. Долонею струни накрив і звуки в гуслю ввігнав.
— Ти коли склав цю пісню? — спитала княгиня.
— Я не складав. Сама склалася.
— Гарна пісня.
— Та не така, яку я хотів би для тебе заспівати. І я заспіваю... Я піду з ними. Хай не думають, що я тільки співець, що моя рука лише до гуслі здатна. ї хай не міркують собі, що моя пісня скоморошкою на княжих дворах буде, бо її співець свого власного княжого двора не має. Хай не гадають, що вона їх розважати буде, ласки їх шукаючи. Всякому з них щиру правду я скажу. Кому солодку, а кому гірку. На Яку хто собі заробив. Правду казати треба. Піду я з князем Ігорем у похід...
Княгиня жалісно подивилася на нього.
— У бою мечі ламаються, шоломи гаугься, тріщать копія харалужні, шкода гуслі твоєї, брате, Бій її не пощадить.
— Нічого. А я таки піду. Може, серед дзенькоту мечів про наші коромоли забуду, про сварку повсякчасну, про наклепи, обмови. Може, в бою, як у купелі кривавій, я очищуся й великої й нової пісні гідний стану. А в тій пісні й ти будеш жити, сестро. Віки минуть, інші часи настануть, люди не такі, як тепер, а голос твій лунатиме водно. Тільки ім'я співцеве піде в забуття. Так і треба...
Княгиня очей з нього не зводила. Хотіла щось казати, але ті її слова на устах завмирали.
— Іди... — промовила насилу Ярославна.
*
Не палкий був князь Ігор. Як справжній полководець, він зберігав холодний ум, знав, що від його наказів залежить смерть і життя його воїнів... Та хто його бачив тоді, як він збирав свої сили, то міг був собі погадати, що це не Розважливий, досвідний вождь, а молодий лицар, який Рветься на поле слави. Скрізь його повно. Зранку до ночі По стайнях та кузнях ходить, до великих шоп забігає, де На численних жорнах збіжжя на муку та крупи мелють, то знову на майдан поспішає, де десятські2 свої відділи вправляютъ, хвалить, картає, показує, як мечем і списом орудувати, як з лука стріляти, як конем на ворога напирати. А втомлений, до княжого терему вертається, щоб після вечері сотських скликати й нараджуватися з ними до пізньої ночі. А досвіта ще й на світ не благословляється, а князь Ігор знову на ногах. 1 так день за днем.
Казав би хто, що разом із тим, як розвивалася й буйнішала земля з весною, і наш князь набирався молодецького духа. Княгиня насилу стримувала його. Хотів іще перед світлим Воскресениям Христовим виступати в похід.
— Як же ж це! — казала вона. — Таке велике свято, а ти хочеш іти? Замість говіти — кров людську проливати? Бога не боїшся!?
— А чого ж мені боятись? Не на християн же йду, а на невірних, — відповів князь. — Боронити йду церков і монастирів наших. Мало вони їх пограбували й понищили? А не піду, ще більш поруйнують.