Ліза поважно кивнула.
Коля помер, Ліза лишилася: стовбур і сенс життя, його виправдання. Ніна Пилипівна жила тільки Лізою, у вічному молитовному захопленні: і гарна, й розумна, і добра. Він також любив доньку, мало сказати — любив, але такого дару наділяння своєї дитини перебільшеними чеснотами у нього, на жаль, не було. Якщо бути справедливим, то, мабуть, так: розумна, добра, але не гарна.
Тепер він уже міг без душевного болю, навіть з тихою радістю дивитися на портрет Лізи, що висів у нього в узголів'ї. Остання її фотографія, вже фронтова, збільшена і, як ведеться, безбожно відретушована в майстерні. Звідкись узялись в неї чорні брови, яких у Лізи зроду не було. Ні, не вродлива. Просте, навіть грубувате, російське обличчя. Гімнастерка з пом'ятими погонами, польова сумка через плече. Прямі, рівно підстрижені, ніби обрубані коси (світлі в житті, вони на знімку здавалися темними). Пілотка надіта прямо, і погляд прямий, ні тіні кокетства — вся як є.
Ліза така й була — не хитра. Любила все просте, звичайне: бігати босоніж, лузати насіння, сміятися на кінокомедіях. У школі вчилася поганенько: ні-ні та й трієчка. Спробували вчити її музики, мов — ніякого бажання. Питала в батька: "Ну чого в нас така особлива сім'я — нікого не вчать музики, а мене вчать?" Хотіла бути як усі, нарівні з усіма...
Зримий спогад про Лізу: коротенький ніс у ластовинні, чесні сірі очі (одне з карою плямочкою) і на рожевій нижній губі печаттю звичайності лушпайка насінини.
На початку війни Лізі було сімнадцять років. Вона зразу пішла на фронт. Убили її в грудні сорок третього...
Що тут сказати? Буває в житті таке, про що сказати нічого не можна: слова падають, мертві, на землю. Дивуєшся, як ти взагалі це переніс, вижив. Дивовижної міцності істота — людина. Вбита, але живе.
Микола Миколайович сам одержав у поштаря повідомлення про смерть Лізи. Розгорнув, прочитав, не зрозумів. Ще раз прочитав — не усвідомив. У голові було порожньо, лише єдина думка: як сказати Ніні? Та говорити не треба було. Вона по його обличчю все зрозуміла й почала задкувати від нього, витягнувши перед собою руки, ніби обороняючись. Ці тремтячі бліді руки з поверненими до нього штовхаючими долонями він досі бачить чітко. Лише руки, знову не обличчя.
Після загибелі Лізи Ніна Пилипівна якось блискавично, круто постаріла, посивіла, вицвіла. Ось такою — старою, сірою — він пам'ятав її чудово. Сумні очі — потрісканий, блідий фаянс. Сухі пальці, вічна звичка щось ними торкати, перебирати, ніби не лежалося їм ніде, ні на ручці крісла, ні на коліні. В'яле вухо, напівприкрите сивим пасмом. В останні роки волосся в неї стало катастрофічно випадати, як шерсть у линялої тварини,— прямо жменями оббирала вона його з голови, цілими клубками намотувала на гребінець. Сумно жартуючи, казала: "Лисію, скоро буде нас двоє лисих — ти і я". Помилилася, до лисини не дожила.
Йому було легше, ніж їй. Крім горя, в нього було ще багато чого. Інститут, кафедра, учні, семінари, конференції, доповіді — з усім цим він міг якось жити між "погано" і "дуже погано". Врешті-решт, коли вляглося і обім'ялося горе, йому інколи було майже добре. А їй?
Все це він зрозумів, коли лишився сам.
ОДАРКА СТЕПАНІВНА І ТЕЛЕВІЗОР
Одарка Степанівна, квартирна сусідка професора Завалішина, його домоправителька й домашній тиран, була в своєму роді людина примітна. Сива, пряма, гарна. На рідкість правильне лице — північна камея. Біле блискуче волосся, стрижене в кружок, гладенько зібране назад від лоба круглим гребінцем.
Одарка Степанівна була з тих людей, які знають, "як треба". Сам Емем ніколи цього не знав. Вічно його терзала проклята об'єктивність, звичка дивитися на речі з різних точок зору. Ця риса особливо посилилася в нього під старість. Світ для нього був як одна з тих хитрих картинок, оптичних фокусів, де, міняючи настройку і прищур, можна побачити одну й ту саму фігуру то опуклою, то увігнутою. За останні роки він почав страждати від цього майже фізично, як, очевидно, страждав буріданів осел між двома оберемками сіна.
Люди, котрі знали, "як треба", водночас і приваблювали його, і відштовхували. Одарка Степанівна більше приваблювала, ніж відштовхувала; в її визначеності була дорогоцінна для нього риса — нелогічність. Якщо людина знає, "як треба", та ще й логічна — порятунку немає.
Одарка Степанівна, тепер пенсіонерка, раніше була куховаркою. Почала вона своє трудове життя в експедиції "на апатити", на Кольському півострові. Мабуть, це був для неї світлий, вікопомний час. Розповідати про нього вона не любила, та інколи вимовляла загадкову фразу: "Апатити виправдають", супроводжуючи її миттєвим блиском усмішки, яка ледь відкривала сталеві, нержавіючі різці. Усмішку її, загалом нечасту, Микола Миколайович любив, як не дивно, саме за сталевий блиск зубів, що порушував неприступну бездоганність лиця.
Там, на апатитах, зустріла вона свого судженого, вийшла заміж. Шлюб був нетривалий: чоловік скоро згинув, "пішов по злочину", як вона висловлювалася. У чому полягав злочин, чи довго сидів чоловік і куди потім подівся, не казала. Слава богу, дітей не встигли прижити. Далі була в неї "мотанина життя", поки не вивело на пряму дорогу: куховаркою в робітничій їдальні, де й пропрацювала вона до пенсії. Готувала без особливих вигадок — просто, чисто і чесно, до шефа, однак, не дослужилася — освіти не вистачило. Виходячи на пенсію, одержала пам'ятний подарунок — ваги, якими дуже пишалася, особливо написом, вигравіруваним на чаші: "Шановній Одарці Степанівні Волковій від колективу їдальні № 85 за чесний труд і нерозкрадання". Охоче показувала ваги будь-кому, хто бажав, з тим самим відблиском усмішки на блідих гарних губах, а взагалі про своє минуле говорити уникала. На розпитування професора (він на старості років став хворобливо цікавий) відповідала коротко й сухо:
— Жила, і все. Як люди, так і я.
— Люди по-різному живуть.
— І я по-різному.
Допомагати Завалішиним по господарству вона почала ще за життя Ніни Пилипівни, жаліючи хвору, слабку, невмілу жінку. Звичайно, їй за це платили, та справа була не в грошах, а в жалості (за самі гроші не прислужувалася б нікому). В останній рік життя Ніни Пилипівни, коли та вже зовсім ослабла, Одарка Степанівна доглядала її, як сиділка, сувора обличчям, ніжна руками: вмивала, годувала, зачісувала.