Дачу найняли за порадою лікаря не дуже далеко, в одному з тих підмосковних селищ, які ось-ось поглине місто, що все розростається, але поки що зелених, занурених у тишу, хіба що ранками кричать півні. Старезний, дерев'яний, облуплений лусочками будинок, тераса з камінними сходами, крізь які росла трава; невелика, волога, але зелена ділянка.
Ціле довге літо він болісно спостерігав, як вона вгасала, переставала бути. Цілими довгими днями вона сиділа в шезлонгу під вишнями, з кожним днем жовтіла, зсихалася, звужувалася. Як чітко виступають кістки черепа на лиці приреченого! Ні, він не вірив у її приреченість, незважаючи ні на що. Пахла зелень, співали птахи, Одарка Степанівна тихо брязкала каструлями в кухні; час тягся поволі, квапилась хвороба. На початку літа цвіли вишні, Ніна сиділа, обсипана пелюстками. Коли цвіт опав, з'явилися зелені бубочки по дві на спареній ніжці. Потроху вони росли й червоніли, а коли стали зовсім червоні, Ніні було вже важко дихати. І, однак, смерті так швидко ніхто не чекав, навіть лікар, який бачив Ніну напередодні. Раптово їй стало погано, сказала: "Це кінець". Викликали швидку допомогу, відвезли в лікарню, але пізно — на другий день померла.
...Тут у спогадах прогалина. Ні, не прогалина, а яма, прірва — хіба можна назвати прогалиною чорне? Хто телефонував, порядкував, замовляв машину? Хто його самого відвіз у місто? Суцільна неясність — чорнота непам'яті. Він навіть не пам'ятав, машиною їхав чи електричкою. А, певно, повинні були б зберегтися спогади бодай про дерева, які мчали мимо. Дивовижно, як випадають з пам'яті найстрашніші, найважливіші хвилини. Можливо, це захисна реакція організму? Навряд, тому що Ніну в домовині він уже пам'ятав. Вона лежала, позбавлена краси і врочистості мертвих, навіть у цьому доля її обділила.
Потім, уже восени, приїхав з Одаркою Степанівною по речі, що лишилися на дачі,— власне, йому й не треба було їхати, сам напросився,— він ще раз оглянув ділянку, невпізнанну, засипану мертвим листям, пронизану криками ворон, і прокляв її за те, що вона вбила Ніну. Якби не ця дача, вона, можливо, була б ще жива, хоча лікар казав "навряд".
Повантажили машину, поїхали, він — у кабіні шофера, повз миготіли дерева, це він пам'ятає точно. Одарка Степанівна поїхала електричкою. На шоферові була лілова футболка. Дивно, такі дурниці пам'ятаються, а на важливе — провал.
Минуло вже багато років без Ніни, горе згладилось, спогад уже не рве серце, а, зачеплений, звучить музикою. Навіть щось втішне, як не дивно, є тепер у цьому спогаді. Солодке горе. Тоді, на поминках, незнайома старенька сказала йому: "Горе твоє не навіки, минуть роки, і проросте воно солодом". Так і вийшло, проросло. Але й тепер ще, прокидаючись уночі, він іноді чує Нінине дихання на сусідньому ліжку. Того ліжка давно вже немає (винесли, подарували, продали?), проте столик, який стояв між ліжками, є, і в напівсні легко собі уявити, що там, за ним — Ніна. За склянкою із дзвякаючою ложечкою, за флакончиком валокордину, за рухливими смугами світла. Вночі будинок стрясається вантажними машинами, що мчать мимо,— це від них дзвенить склянка, пересуваються смуги світла.
Добре було б зараз уткнутися лицем у подушку дружини, почути той особливий, чудовий запах, який завжди, з юності, був їй притаманний.
Словами запах описати не можна. Пригадати його зусиллям думки теж не можна. Який він був? Солодкуватий і дивний? Цього мало. З ледь вловною гірчинкою? Правильно й це, та мало й цього. Можливо, перець? Ваніль? Левкой? Ні, не те.
Він усе життя був чутливий до запахів. "Талану витий ніс!" — казав про нього батько, невисокий, обожнюваний чоловік: про батька окремо, зараз про запахи. Микола Миколайович — тоді ще Кока — мав винятковий нюх. Приміром, міг по запаху розрізняти подушки — де чия. Сестри Надя і Люба викладали перед ним на дивані всі подушки, які були в домі, зав'язували йому очі (інколи — ой! — разом з чубом), а він наосліп розпізнавав: "Мамина, татова, твоя..." Тепер йому хотілося до душевного болю впізнати по запаху Нінину подушку, відрізнити від своєї. Та подушки не було. Він тоді роздав з відчаю всі речі покійниці — плаття., білизну, постіль,— ой ідіот! Фотографії зберіг, а речі з їхнім запахом віддав. Фотографії були мало схожі, та вона й не любила фотографуватися. Тепер йому треба було напружувати пам'ять, щоб побачити Ніну, свою дружину.
Дівчиною вона була струнка, блакитноока, з двома білявими косами на грудях. Так, саме на грудях, не на спині запам'ятав він її коси. Заплетені від скронь (така була мода), нічим не перев'язані, вільно кинуті на груди. Бліде обличчя, яке вузько сходилося трикутником донизу. Люба родимка на щоці. Вираз лукавої готовності до щастя. А головне, почуття любові в собі самому, страшне, непереборне. Що з собою робити, коли так любиш? Ні, Ніну-дівчину він чітко пам'ятав.
А от далі провал (ті самі фокуси пам'яті). Якою була Ніна між юністю і Зарістю, він уже забув.
...Двоє дітей було в них — Ліза і Коля, дівчинка на два роки старша. Хлопчик рано — дворічним — помер від несправжнього крупу. Задихнувся. Тепер би врятували...
Ось ця страшна ніч смерті сина запам'яталася йому, як вирізьблена, у всіх подробицях. Закочені рукава лікаря, чайник з гарячою водбю, таз, у якому мочили губки — червоні, гумові, з різким запахом; їх не віджимали, клали дитині на груди, і думка: "Опече" — і відповідь думкою на думку: "Нехай опече, аби лишився живий". Не лишився. Коли все закінчилося — очі дружини, Ніни. Тільки очі, не лице.
Дочці, Лізоньці, було чотири роки. Коли Коля почав задихатись, її повели до сусідів. Через три дні взяли назад. Про смерть брата їй нічого не сказали. Вона ніби дивувалася, коли ходила з кімнати В кімнату і не бачила його ліжечка, іграшок. Сама придумала пояснення: Коля поїхав на дачу. Хтось у дворі сказав їй, що Коля помер. Прийшла до батька:
— Що це таке "помер"?
— Значить, людини немає,— відповів він.
— Зовсім немає? — не розуміла Ліза.— Навіть ніскілечки не лишилося?
Він узяв її на руки, пригорнув до себе (коси пахли соломою і сонцем).
— Ні, не зовсім. Ми його пам'ятаємо, отже, трішки він є. Ти ж пам'ятаєш його?