Коли перейшли до виступів, зал уже вгомонився. Першим узяв слово Флягін:
— Я не ставлю під сумнів наукову цінність дисертації. Я з нею ознайомився. Серйозне дослідження. Докторська чи кандидатська — важко сказати. Недарма кажуть, що докторська — це дисертація, яку захищає кандидат. Якби з цією дисертацією виступив, скажімо, Карпухін, вона була б повноцінною кандидатською. Зараз ідеться не про цінність роботи. Поставлене під сумнів авторство. Справа навіть не в тому, що дисертант використав чужі матеріали, а в тому, що він їх не зрозумів. У цьому мене переконали його відповіді на питання Ніни Гнатівни. Я голосуватиму "проти" і закликаю членів ради наслідувати мій приклад.
Ще чого не вистачало — бути підтриманою Флягіним! Цей бузувір, цей кощій безсмертний вибивав грунт з-під моєї коханої ненависті! "Ні, дзуськи, не вийде!" — думала я.
Подальших виступів я не слухала. Одні були "за", інші "проти". Мені вже набридло. Даремно я встряла в цю справу, дідько забрав би Пашу з його приятелями!
У заключному слові Яковкін з обвислими вусами дякував опонентам і рецензентам, обіцяв врахувати їхні зауваження в подальшій роботі...
— Що стосується питання про авторство, яке тут мусувалося, і,%по-моєму, даремно, то це питання взагалі тонке. Працюючи в колективі, люди проймаються ідеями один одного, починають жити як один організм. Успіх одного є водночас успіхом колективу. Взаємній заздрості тут не місце. Я, наприклад, щасливий, що на моїй кафедрі працюють такі талановиті молоді спеціалісти, як Карпухін та інші. Коли настане їхній час захищати дисертації, я перший подам їм руку допомоги...— Тут він відкрито подивився на мене. Його котяча морда хитро ошкірилася, вуса настовбурчилися.— Товариші, я зазнав різкої критики з боку Ніни Гнатівни Асташової. Але критика повинна супроводжуватися і самокритикою. Чи дозволено мені буде запитати Ніну Гнатівну: які були її .наукові взаємостосунки з покійним професором Завалішиним? Чи може вона по совісті сказати, що її кандидатська дисертація зроблена самостійно?
Я навіть розгубилася. Ну й нахаба!
Підняв руку Флягін:
— Дозвольте мені як завідуючому кафедрою відповісти на це питання. Поставивши його, дисертант явно переплутав поняття. Одна справа користуватися ідеями свого наукового керівника і зовсім інша — своїх підлеглих. Інший моральний аспект. Що стосується дисертації Ніни Гнатівни, то я її добре знаю, як і роботи покійного Миколи Миколайовича Завалішина, і можу стверджувати, що дисертація виконана самостійно. Це видно з її наукового стилю, відмінного від завалішинського. Більше того,— тут він повернув у мій бік тьмяне окулярне лице,— Ніна Гнатівна більщ схильна дарувати свої роботи, ніж привласнювати чужі...
От змій! Невже здогадався? В мене просто горло перехопило. Та я опанувала себе і сказала:
— Я не потребую захисту від кого б то не було, навіть завідуючого кафедрою. На ваше питання,— звернулася я до Яковкіна,— відповім, що, звичайно, багато ідей мого наукового керівника я використала в своїх працях. Та я завжди на нього посилалася і в кожному випадку розуміла все без винятку, мною написане.
...Закінчилося все це тим, що Яковкіна провалили. Коли я виходила, його потилиця й вуха виказували таку смертельну тугу, що я засумнівалася в своїй правоті. Навіщо були ці театральні ефекти? Чи не краще було б, не доводячи до захисту, загодя з ним поговорити?
По-людському краще. А з міркувань загальної справедливості? Не знаю. Спектакль був корисний не для даного конкретного кота-злодюги, а для інших, потенційних злодюг, щоб не кортіло.
— Добилися свого? — запитав мене на другий день Льова Маркін.— Наїлися чоловічинки?
— Ідіть до дідька! — сказала я.
— З насолодою! — відповів він.
З його обличчя було видно, що він і справді йде від мене з насолодою. Що поробиш...
Хто тріумфував, так це Паша Рубакін. Він навіть Сайкіну дзвонив і говорив про мою велич.
З ОСОБИСТИХ ЗАПИСІВ М. М. ЗАВАЛІШИНА
Думаю про поганих людей. Вірніше, про тих, кого заведено вважати поганими. Багато хто з них погані не загалом, а суб'єктивно — для нас. Пога-ність людини — це швидше душевний стан інших людей, які її сприймають і про неї судять.
Наприклад, чи завжди об'єктивно погана людина, яка не заступилася за іншого, бо побоялася? Найчастіше це так. Але ж, можливо, ця боязкість більше властивість нервової системи, ніж душевної організації. Візьми таку людину за руку, поведи за собою — піде.
Це я розумію, бо сам у дитинстві знав страх! Сила його в деяких обставинах була непереборна. Вилікував мене від нього Пулин. Найкращий засіб боротьби з боягузтвом — сміх. Людина, що сміється, в якомусь розумінні стає богом. Вона вже недосяжна потворам — життєвим страхам.
Особисто я (не враховуючи раннього дитинства) боягузом, мабуть, не був. Хоча й серйозних випробувань на сміливість не проходив. Волею долі мені майже не довелося воювати. Для першої світової війни я був занадто молодий, для другої занадто старий. Воював я — зовсім трохи — лише в громадянську. Вірніше, не воював, а чистив коней. Через короткозорість для стройової служби я не годився. Зброї в руки не брав, але добре знаю, як почуваєшся, коли по тобі стріляють. Неприємно. На мене завжди в таких випадках нападало якесь заціпеніння, зовні схоже на сміливість. Я запізнювався здригатися на звуки вибухів, час для мене розтягався, як гума. Властивість нервової системи.
У тій самій стайні зі мною разом доглядав коней другий нестройовик, за тодішніми моїми поняттями чоловік дуже старий, років сорока — сорока п'яти. Цей чоловік, інтелігентний і порядний, був органічним боягузом. Він буквально не міг себе примусити вийти з бліндажа під час обстрілу. Мені його психологія була недоступна, так само як йому моя. Інколи я його питав: "Та невже ви не можете взяти себе в руки?" На це він відповідав: "Не дай боже вам коли-небудь пізнати стан, коли треба взяти себе в руки, а рук-то й немає".
І все-таки одного разу ця людина взяла себе в ті відсутні руки. Якось під час обстрілу мене поранило. Я впав. Він бачив це і так злякався, що в нього виросли руки. Він виліз із бліндажа й витяг мене, непритомного, з-під вогню. Для нього це було великим подвигом, і досі я згадую про те із святобливістю.