— Не пам'ятаю. Здається, ні.
— Обов'язково прочитайте. Щоб зрозуміти суть моєї справи, вам неодмінно треба познайомитися з цим оповіданням.
— А без цього не можна? Розкажіть своїми словами.
— Не можна. Потрібен оригінал.
— Киньте,— сказала я, втрачаючи терпець.— Де я зараз візьму Паустовського?
— Я вам його приніс,— радісно відповів Паша і витяг з кишені пошарпаний томик.— Ось дивіться, читайте: "Кіт-злодюга".
Не розуміючи, я взялася за читання. Оповідання й справді кумедне, смішне. Йдеться про злодійкуватого кота, який тероризував дачників. Написано славно, свіжо, я кілька разів засміялася вголос. Оповідання не довге, я швидко прочитала його й запитала:
— Ну то й що, Пашо?
— Зараз перейду до справи. Ось моя ілюстрація до цього оповідання.
Він витяг, цього разу з іншої кишені, перфокарт —ку і подав мені. На ній була зображена широка, розширена донизу котяча морда, в якій я зразу впізнала професора Яковкіна. Під нею слов'янською в'яззю було написано: "Кіт-злодюга".
— Ваша робота? — запитала я.
— Моя,— скромно опустивши очі, відповів Паша.
— Досить схоже. А що це означає?
— Кіт-злодюга.
— У якому розумінні?
— У найпрямішому. Зрозуміти його було неможливо.
— Ну ось що, Пашо, киньте ваше ходіння по муках. Або кажіть прямо, в чім справа, або закінчимо розмову, мені набридло.
Паша злякався і відверто розповів історію досить-таки непривабливу. Суть зводилася ось до чого.
На кафедрі Яковкіна працює асистентом його, Пашин, приятель Володя Карпухін. Хлопець сумирний, працелюбний. Ось уже кілька років працює над кандидатською дисертацією під номінальним керівництвом професора Яковкіна ("Про справжнє керівництво не може бути мови, бо Яковкін — науковий стілець"). Деякі розділи роботи Карпухіна опубліковані у співавторстві з науковим керівником, причому прізвище Яковкіна, останнє за алфавітом, скрізь стоїть першим.
Досі це не виходило за межі звичайних норм: багато хто з начальників вступають у співавторство зі всіма своїми підлеглими ("Сучасне право першої ночі",— сказав Паша). Але ось недавно Яковкін подав докторську дисертацію, основний зміст якої склали роботи Карпухіна, а самому Яковкіну належала лише "зв'язуюча балаканина".
— Як посуд пакують, знаєте? Тарілки — стружка, тарілки — стружка... Так от у дисертації всі тарілки Володині, а вся стружка Яковкіна.
Я, звичайно, обурилась:
— А що ж ваш Володя не протестує?
— Мій Володя дуже скромний хлопець. Можливо, він і протестував би, але на всіх його роботах як співавтор приписаний Яковкін. Тепер доводь, що ти не верблюд...
— Навіщо ж він Яковкіна приписував?
— У них на кафедрі так заведено. І без цього його б не надрукували. В журналах становище складне, паперу немає, обсяг скорочують. Без Яковкіна він у кращому випадку чекав би публікації два роки. А в кота-злодюги могутні зв'язки. Під його прапором усе проскакує як по маслу. У Володьки вже чотири публікації, і всі у співавторстві з Яковкіним.
— Чому ж він на кафедрі не оголосить відкрито, в чім справа?
— Розумієте, хлопець скромний, сором'язливий. Совісті в нього навалом. "Сам же я,— каже,— його в співавтори ставив і сам же тепер відхрещуся — незручно". Та й інші його не підтримають — бояться злодюги.
— Що ж ви від мене хочете? — розсердилася я.— Ваш Володя, як унтер-офіцерська вдова, сам себе відшмагав, а я повинна в це діло лізти?
— Угу. Більше нема кому.
— Та я їхньої специфіки не розумію.
— Нічого, зрозумієте. Там специфіка тільки в стружці, і то кіт наплакав, а тарілки — сама математика.
Скільки я не опиралася, втяг-таки мене Паша в цю кляузну справу. Приніс мені статті Володі Кар-пухіна і докторську дисертацію Яковкіна. Як кажуть, один до одного. Вся смислова частина збігалася до буковки; самому Яковкіну належала тільки стружка — пухла, підворушена, сповнена демагогічних закликів, посилань на рішення і постанови. На це в мене пішло кілька днів. Знову до мене прийшов Паша:
— Ну як — злодюга?
— Злодюга,— погодилась я.— Безперечно.
— Що будемо робити?
— Щось придумаємо. Пришліть до мене свого сором'язливого Володю Карпухіна. Подумаєш, красна дівиця!
Прийшов Володя. Довго витирав ноги, вибачався. Не красна дівиця, але щось подібне: тоненький, чорненький, окатий, з вузькими плечима в просторому светрі, який звисав до колін. Він явно мене побоювався: я була для нього науковий авторитет, класик... Смішно! Я намагалася його підбурити на боротьбу, але марно.
— Ви розумієте, Ніно Гнатівно, я ж йому ці роботи своїми руками однаково що подарував... Це нечесно буде — подарував і відібрав. Краще я напишу іншу дисертацію.
"Дурень",— хотіла я сказати, але стрималася.
— Зрозумійте, ця справа стосується не вас одного. Ви підтримуєте науковий паразитизм. Такі, як Яковкін, харчуються чужою кров'ю. Підгодовувати їх — означає робити удар по нашій спільній справі.
Знову я відчувала, що кажу надто до ладу, гладенько і, загалом, непереконливо. Таке відчуття постійно заважає мені говорити з молодими. Думка про спільну справу була Володі Карпухіну явно чужа: в даній ситуації він бачив тільки себе і Яковкіна...
— Ні,— сказав він,— я проти нього виступати не буду. Нехай захищається.
Мабуть, він так розумів благородство. Я розлютилася.
— Так якого ж дідька ви мені розповідали всю оцю нісенітницю? Цілий тиждень я вгатила на вашу з Яковкіним продукцію! Що я вам, науковий асенізатор? Гадаєте, мені це цікаво? Дідька лисого!
Одне слово, розходилася. Навіть Сайкін вийшов з кухні поглянути, в чім справа.
— Залиш нас,— сказала я йому голосом вдов-ствуючої королеви.
Він стенув плечима і вийшов.
— Простіть мені,— пробурмотів Володя.
— Бог простить,— відповіла я, налякавши його ще більше.
Взагалі, паскудний у мене характер! "Не проходь мимо, бий у морду!" — називає його Маркін-Залишити б усе, як є, не втручатися. Ні, я не могла. Замість цього природного Мирного крок^я провела ще кілька войовничих днів. Ще раз вивчила спільні праці Яковкіна — Карпухіна (в зворотно-алфавітному порядку) і навіть знайшла в них кілька дрібних помилок. Дістала в бібліотеці праці самого Яковкіна (без співавторів). Вони виявилися нечисленні і складалися головним чином із закликів до діяльності ("Тоді вже піде музика не та, в нас затанцюють ліс і гори!"). Був у нього ще альбом конструкцій — праця солідна, але ні з якого боку не наукова. Зате в співавторстві виявилося в нього праць до дідька. Жоден співробітник кафедри не міг що-небудь опублікувати, не поставивши на титульній сторінці першим професора Яковкіна. Наукова цінність цих робіт, як я розумію, була невисока. Де-не-де зустрічалися явні помилки, та головне було не в них. У роботах Яковкіна із співавторами вражала наукова пустопорожність, що сповнювала їх. Після кожного абзаца хотілося спитати: ну то й що? Зустрічалася велика кількість математичних фіоритур, які ніякого відношення до справи не мали, а швидше грали роль бойового фарбування дикуна. Деякі з них були буквально списані з відомих посібників і монографій, навіть зі всіма друкарськими помилками. Решта, очевидно, також були звідкись списані, тільки я не знала звідки. Автор, судячи з його власної наукової стилістики, навряд чи зумів би навіть правильно розкрити дужки. Рішуче на цьому фоні Володя Карпухін вирізнявся зіркою першої величини.