Виховна сила сміху ще й у тому, що людина, яка сміється, більше схильна любити саму себе, а це велике діло! Передбачаю заперечення ("Проповідь себелюбства!"), але все-таки наполягаю: людина найкраща, коли вона сама себе любить. Якщо вам добре, якщо ви свіжі, веселі, приязні, працездатні — хіба ви не любите поруч з іншими і себе самого? А ті, кого неправильно називають себелюбцями,— хіба вони люблять себе? Ні, вони серйозно, жертовно, похоронно самі собі служать.
Але це відступ. Повернусь до Пулина. Писати про нього приносить мені насолоду, ніби я воскрешаю його, ставлю перед собою, торкаюся руками.
Талановитий він був надзвичайно, різнобічно. Чудово грав на скрипці. Прекрасно читав уголос. Малював аквареллю, писав вірші (переважно жартівливі). Володів яскравим акторським обдаруванням.
Про читання вголос. Нині цей звичай у сім'ях якось вивівся. Всі заклопотані, розрізнені. Вважається, що кожна грамотна людина може все що завгодно прочитати сама.
В старі часи було не так. Спільне сприйняття літератури було формою спілкування. Згадаємо романи минулого століття,— скільки в них сцен читання вголос (як правило, він, закоханий, читає їй, коханій). А в Данте — Паоло і Франческа ("І в день цей більш вони вже не читали...")? У якійсь мірі цю прогалину заповнює телевізор, але дуже мало. Дивляться телевізор одночасно, але й осібно.
У нашій сім'ї читання вголос було ритуалом, святом.
Роками поспіль щовечора перед сном, коли ми, діти, вимиті на ніч, помолившися, вбравшися в довгі, до п'ят, нічні сорочки, лежали в своїх ліжках, починалося найголовніше: приходив Пулин і читав нам уголос.
Читав він чудово, артистично, проте не як професіональний читець (таких я терпіти не можу), а як посередник, інтерпретатор, який знайомить своїх найдорожчих з тим, що для нього найдорожче. Його чудовий, досить низький голос мінявся, переходячи від ролі до ролі, від репліки до репліки. Він ніби показував нам коштовний камінь, обертаючи його різними гранями і милуючись його грою.
Мамочка тут також була присутня, сидячи в кріслі за шитвом; інколи, не втримавшись, вигукувала: "Яка краса!" — але одразу хапала себе за рот: Пулин не любив, щоб його перебивали.
Чого тільки не почули ми в його читанні! Всього Гоголя від "Вечорів на хуторі" до "Мертвих душ", включаючи другу частину (читалося уривками), після чого нам була розказана трагічна історія спалення рукопису (досі не можу забути болю, який тоді відчув!). Толстой: "Дитинство" і "Отроцтво", "Севастопольські оповідання", "Війна і мир". Достоєвський: "Записки з Мертвого дому", "Злочин і кара", "Брати Карамазови"... А Гончаров, Тургенев, Помяловський, Лесков! Усього й не перелічиш! Тепер розумію, який це був титанічний труд: прочитати своїм дітям усю російську класику! І не лише російську: були тут і Марк Твен, і Діккенс, і Гюго, і Конан-Дойль... Усе це нам читалося в тодішніх наївних, нехитрих перекладах, які мені досі подобаються більше, ніж сучасні, витончені. Пам'ятаю наші дитячі світлі сльози над поневіряннями Жана Вальжана, маленького Давіда Копперфілда; пам'ятаю страх і хвилювання, викликані грандіозним образом бас-кервільського собаки...
До речі, про страх. Моє чудове Дитинство знало і страх. Пам'ятаю одвічний страх темряви, від якого довго не міг відучити 'мене Пулин. Він не сміявся з мене, не лаяв мене за боягузтво. Він просто брав мене за руку і вів у саме жерло темряви...
Чомусь ці жахи не суперечили загальному почуттю насолоди життям, а якось парадоксально його підтримували. Мерці, які встають з могил наприкінці гоголівської "Страшної помсти", ці кощаві руки, котрі "піднялися з-за лісу, затряслися і зникли", досі викликають у мене блаженні мурахи по шкірі. Звичайно, не в такій мірі, як у дитинстві. Тоді це було почуття високого жаху, як у Пушкіна:
Від жаху і не зворухнусь*, бувало, Ледь дихаючи, я під ковдрою зіщулюсь Й не відчуваю ані ніг, ні голови...
...Ці чарівні вечори, коли Пулин читав нам уголос! Електричного освітлення тоді ще не було (принаймні у нас). Пулин читав при гасовій лампі, яка кидала на його лице і гарну лисину яскраві полиски. Тінь від його голови на стіні була оксамитно-чорною. Я до цих пір люблю гасове освітлення, недолюблюю біле казенне електричне світло і вже зовсім терпіти не можу так званих ламп денного світла (ними нещодавно обладнали наш інститут). Світло в них не денне, а мертве, покійницьке. Сині кольори в ньому шаленіють, червоні гинуть.
Отже, про вечірні читання. Вони закінчувалися завжди в суворо визначений час (о дев'ятій годині), після чого Пулин прощався з нами, підходячи по черзі до кожного ліжка й цілуючи кожного з нас у щоку. Біля мого ліжка він ніби затримувався довше (мабуть, тому, що я був най-
менший, та мені хотілося думати: найулюбленіший). "Пулин",— казав я йому, і він відповідав: "Тс-с..." Це була ніби наша змова про особливу взаємну любов. Після Пулина підходила прощатись Мамочка — м'яка, духмяна, дуже своя. Я завжди намагався торкатися віями до оправи її окулярів. Як би ми не нагрішили за день, вечір був наш, і ця прощальна ласка — наша... Потім у дитячій гасили лампу, прикрутивши гніт і подувши на нього, і губи того, хто дув, на мить висвічувалися особливо яскраво. Чарівний запах погаслого ґноту довго ще плавав у повітрі, і з цього запаху мовби виникало нічне мерехтіння лампадки...
Було в мене з Пулиним і особливе, лише наше з ним спілкування. Коли я трохи підріс, він почав зі мною займатися математикою рггуаіїззіте, як він казав по-латині. Ці "найприватніші" уроки, віч-на-віч, зробили мене тим, ким я пізніше став і ким, на жаль, перестав бути (але це питання особливе).
Як він пишався моїми успіхами, як радів, коли я, кінчивши університет, був залишений на кафедрі (йому самому наукової кар'єри зробити не пощастило — перебило раннє одруження, сім'я). І як шкода, що до мого професорства він не дожив... Помер він у двадцять п'ятому році, ще молодим, за теперішніми моїми поняттями, від розриву серця (тепер сказали б — від інфаркту). Мамочка ненадовго його пережила, тінню пішла за ним у могилу. В день, коли мені було присуджене звання професора, я прийшов на кладовище і постояв біля їхньої спільної могили з капелюхом у руках.