— Пашо, познайомтесь, це мій старший син.
— Олександр Григорович,— відрекомендувався Сайкін, подаючи йому руку.
— Павло Васильович.
— Дуже приємно.
— Взаємно. До речі, Олександре Григоровичу, ви не в курсі справи щодо успіхів нашої збірної з шахів?
— Певна річ, у курсі.
І завів. У всіх подробицях: хто, коли, з ким, дебют, цейтнот...
У шахах я, як більшість жінок, нічого не тямлю.
— Ну добре, бесідуйте, а я тим часом приготую вам чай.
"Дивна ситуація,— думала я, надіваючи фартуха на кухні,— я готую Сайкіну чай". Як правило, не я його, а він мене годує. Навіть тепер, коли хлопчики в таборі, я відносно вільна, а в нього екзамени. Міркуючи по-емемівськи, чи права я?
Готуючи чай і роблячи бутерброди (вони, звичайно, падали маслом донизу), я остаточно переконалася, що не права і взагалі мерзотниця.
Я зайшла до хлопців, штовхаючи перед собою псевдоелегантний столик на колесах для одного-двох гостей (потуга на "гарне життя", нещодавно опанована нашою меблевою промисловістю, ціна сорок п'ять карбованців): Столик був кульгавий і перекошений, і, поки я його везла, чай випліскувався з чашок. Сайкін сидів, перекинувши довгу ногу через бильце крісла. Розмова у них велась дуже жвава, на цей раз про квазари і пульсари. Я поставила перед ними столик і зовсім невишука-но стала зливати чай з блюдечок назад у чашки.
— Спасибі, мамо,— недбало мовив Сайкін. "Ого!" — подумала я, залишила їх розмовляти й
пішла на кухню, почуваючи себе жінкою і знаючи своє місце. Вперше я відчула не розумом, а почуттям, що Сайкін чоловік і, можливо, скоро піде від мене в своє чоловіче життя, одружиться, заведе сім'ю... Добре буде його дружині, але мені без нього буде погано...
Паша Рубакін пішов близько одинадцятої, цілковито зачарувавши Сайкіна (чим?) і пообіцявши заходити ще, очевидно, вже до нього, не до мене.
— Маленький, лягай спати,— сказала я Сай-кіну,— завтра у тебе важкий день.
І справді, день передбачався для нього важкий: екзамен з фізики. Ставши навшпиньки, я поцілувала свого "маленького". Він поблажливо відповів мені поцілунком:
— На добраніч, мамо.
Лишившись сама, я взялася за рюкзаки. Вони були ледь вологі і такі важкі, ніби набиті цеглою чи залізом (цікаво, що найлегше, папір, стає найважчим, коли його багато). З хвилюванням я почала проглядати їхній зміст. Папери, папери, папери — різних форматів, різного кольору і якості. Одні були зібрані в папки, інші скріплені, треті просто купою. Ні нумерації, ні дат. Траплялися серед них і зошити — шкільні, цератові, канцелярські. Усе це пахло пилом і тліном,
і все це мені треба було розібрати, привести до ладу. У мене навіть серце занило. Найнеприєм-нішим видалася мені велика кількість малюнків, зокрема ножів, чудрво виконаних. Подумати лишень, лагідний Емем, мухи не скривдить — і раптом наодинці з собою ножі...
Було пізно. Я згадала, що ранок мудріший від вечора, відкрила шафу для одягу і висипала вміст рюкзаків на нижню полицю. Лягла я спати з відчуттям чужої присутності в кімнаті. Уві сні я бачила Емема, який стояв біля шафи, відкривши дверцята й нахилившись над своєю спадщиною. Я йому сказала: "Слава богу, тепер ви самі займетеся своїми ножами". Він випростався, похитав головою і пішов крізь стіну.
На другий день я почала розбирати папери. Наступні кілька місяців я продовжувала їх розбирати. Робота, відверто кажучи, не з легких. Інколи в мене просто руки опускалися. Почерк у Емема завжди був нерозбірливий і дрібний, а за останні роки іще здрібнів і ніби всох. Судячи з почерку, всі папери, які дісталися мені, належали саме до останніх років. Та справа не в почерку.
Природно, найперше я взялася за матеріали наукового змісту. У спадщині було багато аркушів, геть укритих формулами, із скупими вставками на зразок "але враховуючи (27)", "таким чином", "звідки" і т. ін. Читати такі тексти ми, професіонали, зЬикли, та, відверто кажучи, це завжди неприємно через інтенсивність розумових зусиль, що потребуються для їх подолання. Кожен перехід як перевал. Можливо, для мене читання математичних текстів тому так неприємне, що я бездарна? Але я говорила з багатьма товаришами, і всі вони чесно признаються: важко. чТут треба не просто читати, а робити слідом за автором
6*
163
усі його перетворення, перевіряти їх на папері, відтворюючи опущені подробиці. Особливо мене дратує, коли який-небудь мудрований фортель супроводжується словами: "...легко побачити, що..."; саме тут і просидиш інколи цілих півдня, намагаючись "легко побачити". Нелегко буває пояснити каторжність нашої роботи гуманітарію. Читати науковий текст у будь-якій галузі нелегко, потребуються зусилля, але в нас треба, так би мовити, друге зусилля...
Одне слово, взялася я за читання емемівських матеріалів із зрозумілим небажанням, переборюючи себе. На мій подив, виявилося, що читати їх зовсім не важко — справді, все було "легко побачити". Надто легко... Читаючи ті аркуші, я, на жаль, не змогла знайти в них майже нічого нового. Автор, мабуть, лише переспівував, повторював самого себе. Суцільно йшли одна за одною занадто детальні нудні викладки. Старомодна манера писати не в компактній матричній, а в скалярній, розгорнутій формі надавала їм подобу обсягу за майже повною відсутністю змісту. Все це було схоже на мильну бульбашку, але без її блиску. Інколи на полях траплялися вигуки типу "боже, яка нісенітниця!" або "сором і ганьба!" — з чого було видно, що й сам автор не дуже-то тішився своїми працями...
Минали дні за днями, але нічого хоч трохи цікавого мені знайти не щастило. Це були, по суті, його давні роботи, інколи з незначними, до речі зовсім не потрібними, узагальненнями. Формули, очевидно, писалися з тією самою автоматичністю, з якою малювалися ножі...
Пам'ятаю, Льоля розповідала мені про відоме в медицині явище фантомних болів, коли в люд'ини гостро, нестерпно болить ампутована кінцівка.
Вона це розповідала у зв'язку із своїм ставленням до колишнього чоловіка.
Тепер за якоюсь (можливо, зворотною?) асоціацією я згадала про фантомні болі, розбираючись у спробах Емема творити. Відчуття творчості не забуте, але основа, де воно зароджується, відсутня.