— Ні, дякую, слово честі, не треба. Мені й лікарі забороняють солодке.
— Добре, меренги облишмо. Я ж і дієтичну кухню вмію. Овочеві зрази, парові котлети, суфле...
— Нічого не треба, дякую, дякую.
— Та справа навіть не в харчуванні, а взагалі в способі життя. Ваша Одарка Степанівна, якщо хочете знати, страшна баба! Типовий деспот. Іде й не кланяється. Ні, її треба від вас ізолювати. Або вас від неї.
Емем ще більше злякався:
— Запевняю вас, ви помиляєтесь. Це найдостой-ніша людина.— І одразу, щоб перевести розмову на інше, запитав, дивлячись на книжку, якою вона обмахувалася: — Це що у вас?
— Лев Толстой, "Анна Кареніна". Дуже глибока книжка. Винятково висвітлюються переживання жіночої душі. Ви читали?
— Звичайно.
— І якої думки ви про цю книжку?
— Якнайвищої.
— От і я також. Тільки в одному я не згодна з автором — у його співчутливому ставленні до героїні. Я її категорично засуджую. Любов не любов, а старого чоловіка треба жаліти. Я на її місці оточила б його увагою. Старий чоловік більш, ніж молодий, вимагає уваги...
З рупорів щось загриміло. Витівник голосно чхнув, відкашлявся і оголосив:
— Перерва закінчена! Дамський вальс! Дами запрошують кавалерів! Дами, не соромтесь, запрошуйте, хто подобається: це ваш вальс!
Загримів вальс, якийсь допотопний, здається, "Дунайські хвилі". Лідія Михайлівна встала й простягла руку Емему:
— Дозвольте вас запросити!
Він зіщулився, весь прикипів до крісла:
— Змилуйтесь, я не танцюю. Застарів.
— Ніскільки не застаріли!
Вона наполегливо тягла його за руку, він болісно опирався. Тільки б залишили його в спокої спостерігати рухливість життя...
Враз ніби з-під землі виник Кравцов. Акуратненький, блакитна теніска, сірі штани, тонкі вусики.
— На правах, так би мовити, заступника завідуючого кафедрою беру цей вальс на себе.
І поплив, і закружляв, і потягнув за собою по білих дошках палубц Лідію Михайлівну. Та спершу опиралася, поривалася назад до Емема (він просто гинув від переляку к нервовості), але потім захопилася танком, відкинула голову, заплющивши очі, й понеслася, полетіла... "Які гарні в неї ноги,— думав Емем,— яка вона ще, власне кажучи, приваблива жінка, тільки подалі від мене, нехай буде щаслива, але подалі..."
Він підвівся, насилу розігнув занімілі ноги, супроводжуваний складним рипінням крісла і клацанням колінних суглобів, відійшов уперед, на ніс теплохода, і зупинився, тримаючись за металевий стовпчик. Мимо тихо линули береги, повітря було темне й прохолодне, на воді гойдалися вогні. Відображення вогнів роздрібнювалися в струмуючих хвильках. Пахло свіжим листям і квітами. Теплохід ішов, оповитий океаном чудових запахів. Емем тримався за стовпчик і мовби керував цим запливанням у запахи. Він віддалявся в країну запахів від свого дрібного, несправжнього горя...
Віддалік, ще ближче дс^ носа, стояла тонка жіноча постать, також обхопивши рукою стовпчик. Він злякався: "Лідія Михайлівна?" — проте зразу ж зрозумів, що помилився. Це була Ніна Аста-шова. Вона стояла нерухомо, не помічаючи його, спрямована назустріч запахам, думаючи про щось своє.
Екскурсія закінчилась. Автобуси розвозили екскурсантів у різні кінці міста. Запитання, вигуки: "Кому на Південний Захід?", "Ні, мені на Красну Прєсню!", "До інституту кому?" — і нерозуміюче "оу?" кінофікованого іноземця, який забув назву свого готелю. Кравцов напросився його супроводжувати. На якійсь напівматематичній мові з до-мішком міжнародних латинських термінів вгіни сяк-так почали розуміти один одного.
Емем сів у той автобус, який ішов до інституту. Було тісно від людей і черемхи, та для нього зразу знайшлося місце. Він тут-таки переуступив його Лідії Михайлівні, потім йому знову хтось поступився своїм місцем, пішла ланцюгова реакція поступок, і в результаті, на полегкість йому, вони з Лідією Михайлівною були роз'єднані.
Він побоювався її сусідства. В її пропозиції допомога™ йому по господарству він побачив саму лише владність, спробу підкорити його собі не лише на кафедрі, а й удома. А головне, посягання на його складну дружбу з Одаркою Степанівною... А щоб б він подумав, якби дізнався, що йдеться тут про любов, віддану жіночу любов? Хто його знає. Можливо, також злякався б. А може, був би розчулений. Мабуть-таки, був би розчулений.
Лідія Михайлівна повернулася додому пізно. Сіла вона не в свій автобус тільки для того, щоб бути ближче до Миколи Миколайовича, але люди їх роз'єднали.
Може, було помилкою, що вона запросила його на вальс?
Дома був черговий нічний шарварок — молоді приймали гостей, кричали, гітарили, співали (і-все при Мишуні!). Лідія Михайлівна, не вмикаючи світла, дісталася до своєї тахти, сіла на неї і гірко заплакала.
АСЯ УМАНСЬКА
З усіх відмінників факультету АКІ найтвердішою була Ася Уманська: самі круглі п'ятірки, без коливань і зривів. її портрет постійно висів на Дошці передовиків навчання. Ішла прямим курсом на диплом з відзнакою. Один час їй ставили на карб недостатню активність у громадській роботі, і даремно. Робота в неї була, та ще й чимала: викладала у вечірній фізико-математичній школі, де збиралися школярі з усього міста, а кращі студенти читали їм лекції, вчили розв'язувати задачі. Але в комсомольському бюро робота у фізико-математичній школі чомусь не враховувалася, громадською не вважалась. "Адже вони роблять це із задоволенням!"— заперечував комсоргові курсу Сергію Коху секретар інститутського комітету комсомолу, на що Сергій Кох іронічно відповідав:
— Тоді дамо нове визначення: громадською називається робота, що виконується безкоштовно, але з огидою.
— Киньте, Кох,— казав секретар,— іронія — це неросійська риса.
Сергій був з голови до ніг росіянином, а прізвище Кох мав тому, що одному з його предків, кріпосному кухареві, фантазер пан дав його в пориві вишуканості. До вияснення цих обставин Сергій Кох не опускався, проте іронією користувався широко. Був він високий, широкоплечий, білявий, кирпатий. З питання громадської роботи — що вважати нею, а що не вважати — у них із секретарем бюро розгорілася боротьба (вже не іронічна), в яку були втягнені широкі кола студентів і навіть викладачі. Кінчилося це цілковитою перемогою справедливості: секретаря зняли, а новий, який замінив його, проголосив наукову й педагогічну форми громадської роботи найважливішими й найпочеснішими. Це піднесло Асю Уманську на небачену висоту, а Кох зайнявся черговою кампанією — боротьбою за впорядкування домашніх завдань. Ця справа була значно складнішою, і Сергій застряг у ній надовго, якщо не назавжди. Що стосується Асі, то ніякі почесті її не вражали, вона продовжувала бути такою, як завжди,— привітною, працелюбною, скромною. Товариші її любили: завжди допоможе, пояснить, дасть списати. Конспекти вела під копірку, одразу в трьох-чотирьох примірниках (потім за ними ставали в чергу). Професори звикли бачити в передніх рядах Асині уважні очі, усмішливий рот і малень-, кі руки, які вправно перекладали копірками сторінки зошита; інколи навіть зупинялися й чекали, поки вона закінчить цю нехитру процедуру.