Людські стосунки побудовані на можливості вмислити себе в іншого. Подивитися в очі і уявити себе на його місці. Тут такої можливості не було, відчувалася повна різнопородність. Між людиною і собакою такої безодні немає. Між людиною і рибою в.акваріумі — є. Чи може людина ввійти в психологію риби, зазирнувши в її жовте опукле око?
Невдовзі після свого "вступу" до консерваторії Майка звільнилася з роботи. Петро Гаврилович сердився, намагаючись втримати її, обіцяв різні пільги — марно. Пославшись на серйозність майбутнього навчання, розрахувалася.
Що вона робила з того часу? Де валандалася? З ким зналася? Емем і не питав. Грошей вона не просила — він сам давав їй щомісяця не менше, ніж раніше, а то й більше. Вона ховала гроші в сумочку не рахуючи, недбало дякувала, ніби ні для неї, ні для нього це ніякого значення не мало. Заходила не часто, співала й зовсім рідко (казала, треба берегти голосові зв'язки). Одягнута завжди була чудово (втім, щодо одягу він поганий знавець). Бентежило його те, що светри, кофточки, спіднички занадто часто мінялися. А ще прикраси: обручки, кулони, брошки... Він казав обережно:
— Майєчко, цієї речі я на тобі не бачив.
— Ах, це? Мені подруга дала поносити.
Там, у її невідомому колі, певно, було заведено "давати поносити". У його часи, в його середовищі таких звичаїв не було. Люди носили нехай і бідні речі, але свої. Так, часи міняються, пора звикнути.
Одного разу прийшла ділова, звичайна, повідомила новину:
— Дядю-тату, я одружуюсь.
Невже і це вигадка? Виявилося — ні. Привела нареченого знайомитись: високий, стрункий, мовчазний, схожий на індуса (так і уявляєш його в чалмі). За професією інженер. Емем нареченого схвалив.
Гроші на весілля, звичайно, дав він. Церемонія, на його погляд, була жахлива. Палац одруження, в своїй пластмасовій пишноті дуже схожий на крематорій, кубло оптових штучних ритуалів. Поки одна пара одружується, декілька інших із "супроводжуючими особами" чекають черги, товчуться, перешіптуються, хихикають. Білі плаття наре-
чених, чорні костюми женихів (усе куплено в одному й тому самому магазині для молодожонів). Розцяцькована машина з рожевими стрічками навхрест, з лялькою на радіаторі, з непристойно надутими гумовими кольоровими ковбасами, що звиваються на вітрі... "Боже мій,— із тугою думав Емем,— чи для цього ми свого часу відмовились від церковних обрядів, щоб замінити їх отакою синтетичною дурницею?"
Далі — гірше. Ресторан, багатолюддя, п'яні, дотепи на сучасному жаргоні, всі кочують між столиками (хто чий гість — уже неясно). Галас, регіт. Дівки в штанях, з синіми повіками і сигаретами, хлопці з волоссям до плечей і прищами на підборіддях. Хтось вимагає ще коньяку, махає рожевими десятками. Крики "гірко"!" перекочуються над мокрими скатертинами. Молодий-індус спокійно встає і цілує Майку, вона в фаті, мацірить-ся... І знову "гірко-о-о!".
Молодята в'їхали в кооперативну квартиру, гроші на яку дав знову-таки він. Та що гроші! Місяців через п'ять після весілля Емем, розбираючи свою бібліотеку (став підчищати перед смертю), виявив зникнення багатьох улюблених книг. Книги були відібрані з розумінням: рідкісні видання, примірники з авторськими написами. Випадково з чиєїсь розмови на кафедрі Емем дізнався, що Майчин чоловік не лише інженер, а й відомий на всю Москву книжник, в якого можна за хорошу ціну будь-що дістати...
Він і тут промовчав. Врешті,' він нікого не впіймав на гарячому і, правду кажучи, не хотів ловити. Нехай усе буде, як раніше. Не так уже й довго лишилося.
Нехай, нехай... Розмірковуючи про це, він обвинувачував себе в гріху потурання. Де межа, за
юз
якою воно переходить у безпринципність? Здається, він цю межу вже перейшов. Що Робити — інакше він не міг. Старий, стомився.
Одне лише зробив: пішов до нотаріуса і змінив заповіт. Гроші, речі, як і раніше, Майці. Дещо, не без нерішучості,— Одарці Степанівні. Книжки —т— інститутові.
Майці буде прикро, коли дізнається: книжки тепер у ціні. Що вдієш — нехай.
ЛІДІЯ МИХАЙЛІВНА
Виробнича діяльність кафедри професора Зава-лішина — лекції, групові заняття, лабораторні роботи, консультації, заліки, екзамени — велась якось сама по собі, без особливого керівництва, і йшла, загалом, на високому рівні. Так нерідко буває в давніх, вдало підібраних колективах з гарною початковою закваскою, де традиція органічно протистоїть халтурі. Викладачі, навантажені, як ломовики, тягли справно, підганяти їх не треба було. Ледацюг і окозамилювачів тут практично не було; якщо й з'являвся випадково хто-небудь не дуже охочий як слід працювати, його просто внутрішнім тиском виштовхувало назовні в який-небудь НДІ.
Викладацька робота взагалі важка, а тут вона була воістину каторжною. Кафедра вела дуже багато курсів, більшість з них були нові, необка-тані, без підручників, без задачників, без готової методики — одне слово, наукова цілина. Цю цілину піднімали гуртом, помиляючись, виправляючи помилки і тут-таки припускаючись нових. Навчальні плани мінялися нервово, із швидкістю хамелеона: тільки-но пристосуєшся до одного, а вже інше на підході. Навантаження було неймовірне, на межі фізичної спроможності. А вимагалася ще наукова робота, для якої треба було ходити до бібліотек, знайомитися з періодикою. А звідки час? У хід ішли ночі, вихідні дні, відпустки — і їх не вистачало. Часто якась весела одчайдушність допомагала людям тягти свою лямку. Льова Маркін як емблему кафедри почепив на стіні копію з рєпінських "Бурлаків"...
Крім виробничих, були ще справи організаційні — звітність, розклад, листування, оформлення. Всіма цими справами відала секретар-ді-ловод кафедри Лідія Михайлівна — немолода Худорлява жінка з чорно-бурою стрижкою, горбатим носом і ходою "тієї, що біжить по хвилях".
Вузівське життя, як і будь-яке інше, має два боки: дійсний і уявний, реальний і паперовий. Поруч з кожним реальним фактом росте його паперова тінь. Назад і вперед, вгору і вниз перекочуються хвилі листування: циркуляри, звіти, акти, зведення, розпорядження, запити і відповіді, пояснення з приводу і без приводу. В цьому фіктивному паперовому житті є свої закони, свої звичаї, своя лексика і стилістика, свої скрупульозні вимоги до формату, шрифту, ширини полів, розміру відступів. Свіжій людині душно в паперовому світі; людина звикла і досвідчена знаходить у ньому навіть якусь привабливість.