Кафедра

Сторінка 18 з 78

І. Грекова

А з телевізором стосунки у нього були складні. Здавалося б, дуже просто: не подобається — не дивись, сиди в своєму кабінеті. Ні, так він не міг. У нього було відчуття^ ніби в сусідній кімнаті оселився хтось сторонній. Не просто сторонній, а гірше: далекий родич зі своїми правами, претензіями. Нахабний, нав'язливий, лізе в душу. Ця людина говорила й співала на різні голоси, пишномовно "віщала", фальшиво сміялася, блюзнірськи плакала... Варто було Емему почути гидкий гусячий голос, як у нього мурахи бігли по шкірі. І вата у вухах не допомагала: весь час нагадувала про те, від чого рятувався...

В ті вечори (нечасті), коли Одарки Степанівни не було вдома, Емем влаштовував собі бенкет тиші. Сідав у глибоке шкіряне крісло (з приймальної діда-лікаря), занурювався в нього по вуха. Брав яку-небудь улюблену книжку. Також мов сідав, занурювався в неї. Вирушав у подорож по чужих долях. Неквапливо, як у дормезі. Або ридвані (хороше слово "ридван"). Яка насолода — читати не поспішаючи, коли треба, повернутися назад, закласти сторінку пальцем, замислитись... Здійснити святе право на свій темп поглинання духовної страви. Цього права багато хто позбавлений: раби масових засобів інформації, вони змушені дивитися і слухати в примусовому темпі.

Бенкет тиші скоро кінчався. Поверталася Одар-ка Степанівна, човгала б передпокої ногами. Емем завмирав: а може, змилується? Де там! Клац — і виник з тиші фальшивий проникливий, голос, сів на інтонацію і поїхав, поїхав... Від роздратування, від безсилої злості в Емема мерзла лисина. Та він одразу ж себе осмикував: "Який я нетерпимий. Це старість, старечий егоїзм, вузькість душі. Щедрішим треба бути, справедливішим. Так, звичайно, мені телевізор не потрібен. А мільйонам інших? Скільки людей, як Одарка Степанівна, лише з телевізора дізналися, що є в світі Гоголь, Шекспір, "Ода радості"...

А якщо уявити собі ті далекі, забиті села, де телевізор — вікно в світ? Навколо глушина, замети, синій місяць, а в хаті на екрані напівроздягнута співачка з мікрофоном у руках співає, пританцьовуючи, про море, тепло, любов... І от уже розступилися замети, розступився світ, і телеглядач летить у простір, і крила в нього за спиною... Ні, я несправедливий".

Інколи після таких роздумів він навіть виходив з кабінету і сідав подивитися на екран очима того сільського мешканця. Одарка Степанівна питала:

— Ну як передача?

— Нічого,— лицемірно відповідав Емем. Крил за спиною він щось не відчував.

— Любити не люби, а поглядай. А от я хотіла —запитати: актор — це кваліфікація?

— Звичайно.

— А ви чому не в актори? Одного бачила: старий, лисий, дивитися гидко. Прудкий, одначе, не за віком. Танцює, ногу гачком, співає не по-нашому. Ви ось учений, по-всякому лялякаєте, фран-цузька-англійська, от і вивчилися б на актора.

— Що ви, Одарко Степанівно, тут потрібен талант.

— Всьому можна вивчитись. Бий кішку — загавкає по-собачому.

— Я вже не загавкаю.

— Я не до того, щоб зараз та вчитись. Хто старість, того що. Нам, старим, у крематорій, під органом лежати. Я до того, що в молодості, поки не пізно. Ваша-то ще не вивчилась? Майка-Лайка?

— Ще ні,— відповідав Емем, ховаючи очі.

— А коли вивчиться, буде по телевізору співати?

— Можливо.

— Дивитися треба, не пропустити. Дудорова її?

— Угу...

Питання про Майку було наболіле. Щоразу як шпилька в серце.

ЕМЕМ І МАЙКА ДУДОРОВА

У житті професора Завалішина Майка Дудорова з'явилася років*через два після смерті дружини. Він тоді вже почав опам'ятовуватися від горя, проте ще був у нестійкому стані. Хотілося йому тиші, а на кафедрі було гамірно. Саме тоді він став частіше усамітнюватися в своєму так званому робочому ящику — вузькому закутку, відгородженому для нього при лабораторії. Була в нього там половина вікна, книжкова шафа і невеликий стіл, пробиратися до якого доводилося боком. Зате не було телефону. Вважалося, що Емем там працює; справді, перед ним завжди лежав папір, щось він на ньому, схилившись, писав. Коли хтось заходив до нього, він прикривав написане папкою і чекав в оборонній позі, поки відвідувач вийде. Природно, заходити до нього без особливої потреби уникали.

Якби хто проглянув списані за день аркушики, він здивувався б: хаос, плутанина. Уривки тексту, формули, купи знаків запитання, а найбільше малюнків і всі на одну тему: ножі. Прямі й викривлені, кинджали, палаші, шаблі і ятагани. Майстерно намальовані, ретельно оброблені, з канавками і жалами лез. Емем, взагалі до малювання нездатний, у своїх ножах підносився до артистизму. Наприкінці дня він збирав усі аркушики в портфель і відносив додому, залишаючи стіл і шухляди порожніми.

На кафедрі вважалося, що Емем у своїй самотності таємно працює над якоюсь проблемою світового значення. Яких тільки назв для неї не придумували: "Машинні емоції", "Роди у роботів" і навіть "Гіроскопи і гороскопи". Тривожити Емема в його усамітненні намагались якомога менше, і він подовгу сидів там наодинці зі своїми ножами й думками. Думки були невтішні. От уже багато років спостерігав він у собі спад таланту, а тепер був присутній при його загибелі. Нібито, втративши дружину, він втратив і себе.

Головне, він нічого не міг придумати. Підстьобував свою думку, а вона повисла в безсиллі. Нічого, крім варіацій на давні теми, він не міг із себе витиснути. Знав це поки що він один, та скоро знатимуть усі.

Він усе ще був знаменитий. Його ім'я вимовлялося з повагою, його книги видавалися й перевидавалися у нас і за кордоном. Його запрошували на всі конференції, семінари, симпозіуми — їздити туди він уникав, знаючи за собою ганебну звичку спати. Все-таки інколи з'являвся, сідав у президію і спав.

Лекції? Ну, лекції ще були хороші. Не те, що раніше, але хороші. Цього навіть він, вічний свій критик і заперечувач, не міг заперечити. Варто було йому вийти на поміст перед дошкою, взятц в. руку крейду (шершаве щастя!), як він перевтілювався. Зникало посмикування щоки, голос ставав дзвінкий і виразний, фраза — чіткою й гарною. Слухали його завжди, затамувавши подих. Навіть парочки на задніх лавах переставали шептатися, навіть найзапекліші гравці в "балду" насторожувалися. "Давайте подумаємо",— казав він, і зал занурювався в щастя колективного думання. Ну що ж, багаторічне тренування, вміння володіти аудиторією. Старий клоун з ревматизмом у колінах також упевнено робить заднє сальто; нові трюки він уже не вивчить.