ІЗ СПОГАДІВ ПОЗНАНЬСЬКОГО ВЧИТЕЛЯ
— ...Світло лампи, хоч і притемненої, будило мене, і не раз о другій або й о третій годині ночі я бачив, що Михась ще працює. Маленький і хирлявий, в самій білизні, сидів він, схилившись над книжкою, і в нічній тиші стомленим і сонним голосом механічно відмінював латинські або грецькі дієслова з тією монотонністю, з якою в костьолі повторюють слова літанії. Коли я казав йому лягати спати, хлопець відповідав: "Ще не вивчив уроку, пане Вавжинкевич". Але ж я сам займався з ним від четвертої до восьмої, а потім від дев'ятої до дванадцятої, і сам не лягав спати, поки не був певний, що він усе вивчив. Правда, було тих завдань забагато. Через те, скінчивши останній урок, хлопець забував перший. А відмінювання грецьких, латинських, німецьких слів та різноманітні географічні назви створювали в його нещасній голові таку плутанину, що він не міг заснути. Тоді тихенько вилазив з-під ковдри, засвічував лампу і знову сідав за стіл. Коли я його лаяв, він просився і плакав. Потім я так призвичаївся до того нічного сидіння, до світла лампи та до бубоніння відмінків, що коли цього бракувало, сам не міг спати. Можливо, я повинен був заборонити хлопцеві працювати над силу, але що ж тут вдієш? Він мусив щодня хоч сяк-так приготувати уроки, інакше його виключили б з гімназії, а це був би страшний удар для пані Марії, яка по смерті чоловіка, залишившись з двома сиротами, всі надії покладала на Михася. Становище було просто безвихідне, бо я ж бачив, що
надсильне розумове напруження підриває здоров'я хлопця і може загрожувати його життю. Треба було принаймні зміцнювати його фізично, змушувати займатися гімнастикою, багато ходити або їздити верхи, але на все це не було часу. Хлопцеві стільки треба було щодня зробити, стільки вивчити напам'ять, стільки написати, що, правду кажу, не було часу. Кожну хвилину, яку він міг би використати для розваг, для здоров'я, для життя, забирала латинська, грецька і... німецька мови. Коли ранком я напаковував йому ранець книжками, а потім бачив, як угинаються його худенькі плечі під тягарем тих візантійських томів, мені аж серце стискалось від жалю. Часом я просив про поблажливість до нього, але німецькі вчителі відповідали, що я псую й розбещую хлопця, що Михась, мабуть, мало працює, що він має польську вимову і з найменшого приводу рюмсає. Я сам хворий на легені, самотній і дражливий, тому такі докори отруїли мені не одну хвилину. Хто ж краще за мене міг знати, як Михась працює! Це був хлопець середніх здібностей, але такий наполегливий і при своїй лагідності обдарований такою силою характеру, якої мені не доводилось спостерігати у жодного іншого хлопця. Бідний Михась був палко й самовіддано прив'язаний до матері, а коли йому сказали, що мати дуже нещасна, хвора і якщо він погано вчитиметься, то може цим її добити — хлопець тремтів від цієї думки й цілі ночі просиджував над книжками, щоб її не засмутити. Одержавши незадовільну оцінку, він вибухав плачем, проте нікому не приходило в голову, чого він плакав, яку відповідальність відчував у такі хвилини. Яке кому до того було діло? У нього була польська вимова, от і все. Я його не псував і не розбещував, тільки ро-< зумів краще за інших; а що не лаяв за невдачі, а намагався втішити, то це вже моє діло. Сам я чимало наробився за своє життя, намучився й наголодувався, не зазнав і не зазнаю щастя — хай йому чорт! Навіть уже не гніваюсь, колн про це думаю. Не вірю, щоб варто було жити, але, може, саме через це співчуваю кожній людській біді.
Я принаймні в Михасеві роки гасав по вулицях за голубами або грався коло ратуші в чижика, отож мав час для здорових розваг та веселощів. Мене не мучив кашель; плакав лише тоді, коли мене били; зрештою був вільний, як птах, і ні про що не журився. Михась навіть і того не мав. Згодом життя і його поклало б на ковадло та било б молотом; і він втішався б тим, що хоч малим досхочу попосміявся, напустувався та наганявся на чистому повітрі під сонячним промінням! Але тут я не бачив такого поєднання праці з утіхами дитинства. Навпаки, я бачив дитину, що йшла до школи й поверталася з неї похмура, згорблена під вагою книжок, знесилена, зі зморшками в куточках очей, ладна от-от вибухнути плачем,— і я лише співчував їй і хотів бути для неї розрадою.
Я сам учитель, правда, приватний, і не знаю, що робив би на світі, коли б утратив віру в вартість навчання та користь від нього. Проте думаю, що навчання не повинно бути для дітей трагедією, що латина не може заступити повітря і здоров'я, а гарна або погапа вимова не повинна вирішувати долю маленьких істот.
Думаю також, що педагогіка краще виконує своє завдання, коли дитина відчуває руку, яка її лагідно провадить, а не ногу, яка давить їй на груди й топче все, що вдома її навчено шанувати й любити... Я такий ретроград, що вже напевне не зміню свого погляду в цьому питанні, бо цей погляд все більше в мені зміцнюється, коли пригадую свого Михася, якого я так щиро любив. Шість років я був його вчителем, спочатку як гувернер, а потім, коли він пішов у другий клас гімназії, як репетитор, отож мав час прив'язатись до нього. Зрештою, чого б я мав критися перед самим собою: вія був мені дорогим, бо був сином найдорожчої мені особи... Пам'ятаю, був я собі просто... Вавжинке-вич, приватний вчитель, до того ж хворий на легені, а вона — дівчина з заможної шляхетської родини, просто пані, на яку я не смів би і глянути. Але ж самотнє серце, що його свавільно кидає життя, кінець кінцем мусить до чогось приліпитися, як приліплюється до чого-небудь черепашка, котру свавільно кидає хвиля. Отже, моє серце прилипло до неї. І що тут вдієш? А зрештою, що це їй шкодить? Я не вимагаю від неї більше світла, ніж од сонця, що огріває весною мої хворі груди. Шість років прожив я в її домі, був при смерті її чоловіка, бачив Ті нещасною, самотньою, проте завжди доброю, як ангел, майже святою в своєму вдівстві, бачив, як вона любила дітей... отож мусило так статися. Та це не любов у мені, це швидше моя релігія.
Михась був дуже схожий на матір. Не раз, коли він зводив на мене очі, мені здавалось, що я бачу її перед собою. В нього були ті ж самі ніжні риси, те саме чоло, затінене буйним волоссям, та сама плавна лінія брів, а що вже голос, то достеменно однаковий. У вдачі матері й дитини також було багато спільного — насамперед певний нахил до екзальтації почуттів і поглядів. Обоє вони належали до тієї породи нервових, вразливих, шляхетних і люблячих істот, котрі здатні до найбільшої самопожертви, але в зіткненні з суворою дійсністю знаходять мало щастя, бо більше віддають, ніж одержують взамін. Тепер ця порода людей вимирає, і мені здається, що який-небудь сучасний натураліст міг би сказати про них, що вони приречені на смерть, бо приходять на світ з вадою серця — надто сильно люблять.