Із хроніки мого життя

Сторінка 2 з 2

Нитченко Дмитро

За кілька днів приїхав до нас батько головного напасника Леонтія Христового, який ото все розмовляв російською мовою. Мій батько був знайомий з його батьком Остапом Христовим, який почав просити, щоб мій батько поїхав до пристава чи начальника лютенської поліції й допоміг його синові вийти на волю. Після багатьох вагань батько задоволив прохання Остапа Христового. І Леонтія Христового випустили.

Пізніше Леонтій Христовий деякий час працював у Зінькові і навіть приходив до мого батька, де ми були на квартирі, й разом частенько випивали.

Минуло ще небагато місяців, як уже після різних змін прийшла червона влада. Навколо панував неспокій. Багатьох багатших людей уже позаарештовували й порозстрілювали. Відомо було пізніше з різних спогадів, що в Полтаві у в'язниці щоночі розстрілювали тоді по 100–200 людей. Тоді розстріляли батька мого товариша по гімназії Остапа Брагу, Гаврила Дубовника з Бобрівника та багатьох інших.

ДРУГИЙ НАПАД БАНДИТІВ

По хуторах відбувалися напади на заможніших людей, ішли грабунки і вбивства. Всі жили в неспокої й тривозі. Батько, який у селі мав добру опінію, добре жив з усіма і з багатьма випивав, здавалось, не мав ворогів. Проте хтось його попередив, що на хуторах уже поблизу декого пограбовано, а декого й забито, навіть серед дня.

Боячись, що хтось налетить і забере двох коней, батько звелів повести їх у садок і пасти за сливником біля річечки. Ми втрьох, я і два брати, поприв'язувавши Ворону та Лиска, так звалися коні, до дерева, збирали та рвали спілі груші і їли.

День був теплий, сонячний. Це, мабуть, минув рік відтоді, як відбувся напад Христового. Тоді теж було літо, саме жнива.

Пасучи коней, раптом я почув якийсь гомін чи розмову по той бік річки, за якою жив Ялисей Патенко. Підбігши ближче до річечки, я побачив крізь густий чагарник, що через річечку переходять два чоловіки з гвинтівками. Я відразу сказав братам, і ми кинулись до хати, як і було умовлено, коли якась небезпека.

Почувши про це, батько відразу сказав нам з мамою бігти у протилежний бік за садок і ховатися в жито, а сам лишився зачинити вікна й позащіпати. Та ледве він закрив двоє вікон, як через третє побачив, що двоє людей з рушницями вже бігли до хати з садка. Він встиг лише замкнути входові двері та бокове вікно. За хвильку вже у двері гатили кулаками чи прикладами гвинтівок. В цей час на подвір'я зайшла сусідська дівчина по молоко. Побачивши дівчину з глечиком, вони гукнули її і, підійшовши до крайнього вікна, вдарили прикладом. Скло посипалось, рами розчахнулись, і вони наказали їй лізти до нашої хати. Один крикнув російською мовою, з матюком на додаток:

— Откривай!... а то я тебе дам! — І він замірився кулаком, коли вона завагалась.

Дівчина влізла в кухню і помалу йшла до дверей, що вели в сіни.

Тим часом в їдальні стояв батько так, що його напасники не бачили, і помахав їй, щоб не відкривала. Побачивши, що дівчина зупинилась, один з них, що розмовляв російською мовою, всунув у вікно цівку рушниці і погрозив. Бачачи, що виходу немає, батько вискочив з їдальні, спрямувавши дубельтівку на бандита. Той кинувся тікати від вікна, але недалеко відбіг, як тарахнув постріл просто з вікна. А за ним і другий у другого напасника. Потім сам батько вискочив з хати і крикнув:

— Гей, козаки, скоріше сюди, роззброїти цю банду! — хоч, справді, з ним нікого не було.

Ми були вже в житі, як почули ті постріли, а за хвильку почули, як, стогнучи, пробігли за тином садка ті два чоловіки в цивільному і подалися в задній кінець садка. їм здавалося, що там у хаті чи біля неї цілий загін оборонців. Оббігши півколом весь садок, вони побігли До річки, щоб добратися до Ялисеєвого подвір'я, де лишили свого запряженого коня. Вони обидва були поранені у спину з рушниці, зарядженої саморобним дробом із свинцю. Звідти відразу вирушили до Гадячого до лікарні, сказавши, що у нас ховається цілий загін війська. А представникам влади напасники казали, що вони прийшли до Ниценка у якійсь справі, а він почав на них стріляти.

Ця подія швидко облетіла найближчі навколишні села: Лютенські Будища, Лютеньку й Бірки. Я з мамою та молодшим братом, коли ще сіріло, перейшли річечку і аж за пагорбом полягали, в гречку, боячись, що нас можуть шукати якраз по наш бік річки, ближче до нашого подвір'я. А батько з старшим братом Володею, якому було років 14, пішов у соняшники, яких ціла десятина простяглася вздовж ставка по наш бік.

Коли ми лежали в гречці, з усіх згаданих сіл вирушили до нас групи міліції Одні, ідучи по березі по другий бік річки, почали стріляти по соняшниках, припускаючи, що там, може, поховались бандити чи повстанці. А коли прийшли до нашого подвір'я та хати, почали хазяйнувати. Наші будянські нічого не брали й не нищили, та ще як розпитали тієї дівчини, що приходила по молоко, то зовсім змінили свою думку на краще. Бачили, що батько оборонявся від бандитів. Але ті, що прибули з Бірок, звідки приїхали й ті два напасники, забирали з собою деяку одежу, а дещо рвали на шматки й кидали додолу. Навіть казаночок меду винесли й вилили в корито для свиней. Але наші будянські переказали через сусідів, що ми можемо повертатися до хати і нам нічого не буде. Але ми вже не жили на своєму хуторі. Ми лишалися в Зінькові, а батько з мамою пізніше переїхали спершу на Донбас, а потім на Кавказ до П'ятигорська, де здавна жив його брат Сашко. А поки вони виїхали, ще мінялась влада...