— Що, мамо, буде, як не зазеленіє? Як не буде весни, не прилетять лелеки, не буде літа? — запитав він з такою мукою в голосі та так пильно зазираючи своїми занепокоєними оченятами у вічі матері, що в Ганни не повернувся язик прогонити його.
Вона покинула розминати пшоно і вп'ялася очима в обличчя сина.
Личенько було гарне, чистеньке, а великі сірі очі так блищали і так дуже билося маленьке серденько під благенькою сорочкою!
— Не може, сину, не зазеленіти, бо весна йде, а по весні все росте, зеленіє, — мовила вона спокійно, без усякого серця.
— А хто ж, матусю, так зробить, щоб усе зазеленіло? — запитався без краю зраділий ласкавому слову неньки Івась.
— Хто зробить? Хіба ж ти сам цього не знаєш? Ти вже великий, час і самому знати, що все у волі божій: і зима, і весна, і святе літечко. Все держиться на землі його святою волею. Доки люди живуть по правді та без гріха, то й господь милує людей, дарує урожай на хліб, на всяку овощ. А почнуть люди його забувати, то пошле він град, нашле морози, поб'є городину, овощ усяку, хліб на полі... А тільки так не буває ніколи, щоб прийшла весна, та нічого не зазеленіло. Іноді раніш, іноді пізніше — а все-таки зазеленіє... Хіба вже таким великим гріхом прогнівлять люди бога...
— А що, як не за гріх? — перехопив річ матусину Івась.— Що, як господь... Що, як богові прямо так прийдеться або прямо забудеться? Або не зможе позеленити?
Ганна аж підскочила.
— "Прийдеться"! "Забудеться"! "Не зможе"!.. Чи ти не скрутився? Чи ти не стерявся? Чи ти?.. "Господь забудеться"? "Господь не зможе"!.. Господа до людей рівняє!.. Та я тобі! Та я тебе!.. Бий, проклятий, поклони! Бий!.. Молися!.. Восьмий рік наступив, а він як той недовірок-антихрист... Чи то на мій гріх, чи на мій сором тебе свята земля держить? Бий поклони! Покинь ціпок.
Івась поклав обережно на лаву бузинову гілляку, з якої він мав собі зробити чудового пістоля, і став навколюшки перед злинялою, чорною, полупаною іконою якогось святого з довгою бородою.
Він щиро бив поклони, бо, застраханий матір'ю, наче справді почував камінь якогось тяжкого гріха на серці, проте досадне, уїдливе, вперте питання не сходило з думки, і попередній острах не покидав його.
"Що, як господь забудеться або й не зможе позеленити степів? Як тоді буде? Що тоді люди робитимуть? Де його мати хліб зароблятиме? З чого тоді люди паску пектимуть? Що їстимуть вівці, коні й корови? І тоді ж Пилипиха не найме його до свиней, і він не матиме ще й на цей рік ні картуза, ні юпчини".
А святий із довгою бородою суворо дивився кудись убік і наче тикав Івасеві до рук розкриту книгу. Що там написано? Може, саме те, що йому треба... Колись він кликав школяра, щоб прочитав, та наскочила мати, дала обом по доброму нахиляю, щоб не лазили ногами там, де хліб кладуть, і Івась не довідався нічого. Взагалі все якось так виходило, що мати ставала завжди йому на перешкоді, коли він мав щось дуже цікаве, дуже потрібне довідатися. Вона ненавиділа його балачки, його питання, але ж йому як на те не мовчалося ніколи: цілі десятки питань не знать де бралися, налазили в голову, купчилися, перепліталися... Івась бив поклони і кінця не бачив тим поклонам, бо мати не милувала ніколи сплоха.
На щастя хлопцеві, забігла Пилипиха.
— Що це? За віщо?
— Краще не питайте, як ножем у серце влучив!..
Вона розказала все Пилиписі.
Пилипиха похитала головою, подивилася з великим докором на хлопця, проте заступилася:
— Пусти його! Бач, аж чуприна мокра. Свого розуму однаково не вставиш. Колись сам порозумніша.
— Дожидайте! Шестеро отаких дітей поховала, а за такою роззявою, таким дурнем...— почала своєї давньої та довгої пісні Ганна.
— Не пощастило тобі на дітей,— погодилася Пилипиха.— Інша дитина і шкідлива, і вередлива, а це чудне якесь: наче й покірливе, а клопоту з ним повна голова.
— Краще б воно мене за груди взяло, та серця мого не розривало. Як почне верзти, як почне допитуватись, так наче жили з тебе вимотує. Я йому: "Вимітай хату". А він витріщиться та: "А чому зірки не падають з неба?" Я йому: "Йди соломи всмикни", а він: "Чому бог церкви дощем не погасив, як вона горіла?"
— Питав і мене про церкву,— мовила Пилипиха.
— Отож бачте! Вже до чужих людей сікається, а Сидір на мене вчора: "І гадюка, і катюга, не бий дитини, а до школи пошли". Куди я його, голого та босого, пошлю? Яка з його й грамота, як досі отченашу не навчиться. А через віщо не навчиться? Через свій поганий язик не навчиться. До кожного слова сікається, чіпляється. Ти йому молитву проказуй, а він тобі: що воно оте або оте слово означає, та куди воно — те слово, та до чого воно? Та так задурить тебе, так затовче, що й сам усі молитви переплутаєш. Та ще ж неймовірне, неспокійне, ледаче та вперте. Скільки разів до веретена садовила — хоч убий, не хоче: "Нудно мені прясти, та й нудно, та й сон бере, та й спина болить",— та хоч ти його головою об стінку — не призвичаїш ні до якої роботи. Базікати — так ого-го! Коли б і ніч, і день не стихати. Або витріщитись на жука якого та за ним по всьому полю цілий день навколюшки вилазити.
— Хай ще я спробую біля його походити.
— І вам так віддячить, як торік Дем'янові: покинув отару та й майнув за чугункою; сам трохи під машину не попав і пшеницю чоловікові спас... Наймайте, беріть його, робіть із ним, що знаєте, а тільки навряд, щоб літо продержали. Не надіюся. Ох! Не жити мені за ним, не їсти мені хліба його. Карав господь, цілий вік карав, та приховав наостанок найбільше горенько, щоб не було й на тому світі спокою кісткам моїм. Що він робитиме, як я помру? Куди воно здатне? Хто його годуватиме? Куди воно приткнеться?
— Ох лишенько, — кинулася Пилипиха до вікна. — А гляньте: що то воно у моєму садку на дереві чорніє? Чи то не мій Опанас? Чи, може, мій Сидір?
Ганна зиркнула у вікно і враз упізнала Івася. Він сидів на самому вершечку дерева, розривав пуп'янки та шукав там зелених листків.
— То він, мій лобуряка, мій шибеник! Ой дам же я йому, ой дам!.. Останні штанчата пропали!
Вони кинулися з хати.
Але в ту саму мить гілочка під Івасем уломилася й він полетів з самого вершечка молодої верби прямо на колодки. Обидві ноги підвернулися, хряснули, в голові у хлопця помутилося.