Івась Новітний

Сторінка 2 з 8

Франко Іван

— Ордонанц! — роздався нараз різкий крик на коритарі першого поверху. Один з поліціянтів схопився і побіг горі сходами.

— Ну, прецінь раз нагадалися підписати! — сказав другий поліціянт. — Ну, ну, цить, небоже,— обернувся він до кута "клітки",— вже ту не будеш сидіти, а там ся швидко обігрієш.

Ордонанц вернувся з аркушем паперу в руках і грізно крикнув арештантам, щоб ішли поперед нього. Вони повстали і замороженими, зціплими ногами ставили непевні кроки по коритарі, куди їх справив вартовий. Кроки їх глухо стугоніли, і бачилося, що тоті дрижачі люди ступають у пащу підземного світу, відки нема вже надії виходу. Вони йшли до тюрми. Справедливо чи несправедливо, по своїй вині чи по чужій,— хто його знає! Се викаже слідство судове, а поки викаже — до тюрми! Чи винний, чи невинний,— скоро раз по волі поліції або прокураторії попав у "клітку",— вже йому тюрми не минути.

Перейшовши коритар, арештанти ввійшли у вузенький кривий хідничок — з одного боку, мур будинку, з другого — два сажні високий, мурований паркан. Вітер не завівав сюди,— сніг супокійно летів згори, іграючи в воздусі, мов тисячі мотилів, та наліплювався на лиця і на одежу арештантів. Пройшовши вузький хідник, вони опинилися перед хвірткою, котру на голос їх сторожа отворив з другого боку такий же сторож,— і арештанти увійшли на обширне кримінальське подвір’я. За густою сніговійницею і вітром, б’ючим просто в очі, вони не могли розглянути подвір’я і, скулившися, йшли повільно далі, аж увійшли через тісні двері до сіней тюрми.

II

— Tędy, tędy,— do pana kerkermajstra!* — крикнув поліціянт, отвираючи перед арештантами двері до канцелярії того неограниченого і рідко доступного владільця тюремного. Арештанти, скулені і дрижачі, увійшли.

Пан керкермайстер Куфа був чоловік високого росту, колишній "гранатир". Його широкі плечі і величезні, жилаві руки свідчили про його велику силу, лице, подовгасте і трохи набрезкле, низьке чоло, обведене зверха густим, просто стирчачим, немов щетинистим волоссям, чорним, мов смола, і вираз невеличких, час від часу дивно блискаючих очей,— все то казало догадуватися, що в голові того чоловіка мало розуму і образовання, а зато багато примх, тиранської самоволі і непросвітньої, глибоко врослої ненависті до всього, що не кориться, не підлягає, "не знає субординації". Се була дика, упряма натура, — хоть при тім, розуміється, як усякий дикар, легко податлива на облесні слова та зручні хитрі підходи. На тих він не вмів порозумітися, і для того не раз лучалося, що котрий-небудь арештант піддобрився д’ньому, зиськав його ласку і відтак використував її для себе,— що діялося не раз на користь, а не раз і на лихо прочих арештантів.

Коли арештанти увійшли, пан керкермайстер сидів на кріслі коло свого стола і курив люльку, дивлячися при тім нерухомо у вікно, крізь котре видно було серед сніговійниці арештантів у сірих суконних куртаках, повертаючих зо "світової" роботи. Ордонанц, котрий привів арештантів, уклонився здалека пану керкермайстрові і, підходячи на пальцях ід столові, положив на нім папір. Куфа сидів недвижно довгу хвилю, немов нічого й не бачив, між тим коли секретар пана керкермайстра, що писав при другім столі близько дверей, уважно вдивлювався своїми сірими очками в нових арештантів.

— Jak się pan nazywasz?* —спитав нараз пан керкермайстер різким, грубим голосом, виймаючи люльку з рота і швидко, по-вояцьки обертаючися до арештантів.

— Izrael Kessler, prosi pana*,— відповів кланяючися жид, котрий стояв напереді.

— A ty jak?.. Aha,— czekaj-no, czekaj-no obywatelu, ja ciebie już gdzieś... Ty pierwszy raz tu?*

— Nie, proszę pana kerkermajstra,— ja już trzeci raz*.

— Ach, to ty Władek Zawadowski, za kradzież,— prawda, jak ja cię znam! Cha, cha, cha!*

Пан керкермайстер зареготався таким грімким і здоровим сміхом, що аж вікна задзеленькотіли, а арештантам залящало у вухах. Завадовський, видимо, рад був тій веселості пана керкермайстра, бо знав, що коли той в добрім гуморі, то дасть його до якої доброї казні, де ясно і простірно та й небагато людей. Він стояв випростований, трошки навіть усміхнений, як вояк перед своїм начальником, — бо такий військовий штелюнг найліпше подобався пану керкермайстерові. Тільки його промерзлі литки, до котрих крізь широкі діри сподень мороз і сніг мав свобідний доступ і котрі не вспіли так швидко розігрітися, дилькотали, мов самі не свої, не слухаючи намагання бідного Владка, котрий силувався удержати їх просто і недвижно.

— A ty, murzynie, skąd? — спитав керкермейстер, поглядаючи на коминарчика, що, скулений, стояв у самім куті підо дверми. — Czego ż ty tam stoisz,— chodź tu!*

Послідні слова сказані були вже зовсім не весело, а радше таким тоном, яким кличеться пса "до ноги".

Ордонанц, видячи, що хлопець не рушається, твердою рукою взяв його за плече і безвладного виволік наперед.

— Jak się nazywasz? — гаркнув до нього Куфа, блиснувши прикро очима і наїживши вуса наперед.— No, coż ty, niemy, czy co?*

— Я... я... я... називаюся... Івась Новітний,— відповів коминарчик.

— Івась, Івась! — переглумився пан керкермайстер.— А що ти, Івасю, вкрав, що тебе аж сюда завели?

Хлопчина мовчав. Його посинілі уста судорожно стягалися, то знов розширювалися; його великі лагідні очі недвижно вперті були в грізне лице керкермайстра. Але той, видячи, що хлопець не відповідає, обернувся до стола і глянув на папір.

— Ага, Івасю,— гаркнув він, знов обертаючися до арештантів,— хіба я не казав? Щось ти, небоже потягнув! Будеш сидіти,— о, будеш! А ту в нас, Івасю, не марципани з медом,— ту, небоже, дубова каша і солом’яна постіль!

Пан керкермайстер знов звільна повеселів. Йому любо було бавитися тривогою бідного хлопця, дивитися на його дрож, на судорожні рухи уст і пальців та на ті білі пасмуги вздовж зачорненого сажею лиця, котрі промили сльози.

— Але який же тебе, Івасуню, чорт пізнає з лиця в тім чорнім кожусі? Ту в нас нема такої моди,— у нас ся так не носят! А ту би тебе, небоже, тра й описати, як ти виглядаєш,— якби-с коли з голубціма вилетів крізь вікно, то щоби тя кождий пізнав, злапав і назад сюда припровадив! Тре тобі, Івасуню, промити личко, щоби-смо ввиділи, як ти виглядаєш! Każcie go tam jakiemu złodziejowi wziąć do studni,— niech go obmyje! *