— Христос воскрес, синку! — нарешті дід повернувся до Каламаря.
— Драстуйте, діду! — голосно гукнув Іван, хоч добре знав прадавню звичку на Верховині — у літніх ще трималася — на Великдень, якийсь час по великодню тут один до одного кланявся не як в інші дні року.
Дід помовчав. Сів на ліжко, склав руки на колінах і хитрувато прищурив кліпки-повіки ясних очей.
— А чого ти, дєд, молишся? — Каламар застиг повернутою боком головою і занипав очима.
— На землі, синку, все живе молиться, бо свій порядок має. Коли ясне сонечко ще спить, моляться соловій у верболозі; моляться трави і дерева до неба, моляться корівка й овечка, коли лягають спати; ще і цвіркун уночі цвірінчить, бо і він, небожатко, хоче ясної днини в здоров'ї діждатися...
— Я, діду, не про усяку твар, не про мізерних хробаків хочу знати!.. — не дав договорити Каламар.— Я хочу знати, чому ти молишся?..
— Я?..— Ясенова дивився тепер проникливим оком.
— Еге!
— Я так... Бо 'м уже звик! — Жменю до вуха старий наставив човником.
— То, діду, поганий звичай! — Каламар гукнув сердито, бо здалося йому, що дід його обходить хитрістю.
— Може, й поганий... Хто його, синку, знав... Та ліпше поганий, як ніякий. Мене такому навчили, коли я був малий.
— Треба, діду, переучуватися!
— Пізно, синку.
— Треба хотіти, пізно не буде.
— Голова стара... Для моєї голови вже добре й так... На міністра мене пани не покладуть!
— А хто знає? Може, ще і покладуть! — пробував жартувати Каламар.
— А ти чий будеш? — Ясенова наче тільки тепер почав придивлятися, а хто з ним лежить у палаті.
— Іван Каламар. Ви не знаєте мене?
— Чий?
— Івана Задільського! Я — Каламар!
— Ага! Задільського?
— А я думав, що ви мене добре знаєте!..
— Отець іще робить?
— Коло хижі...
— А каліцтво, небоже, де тебе найшло? У бутині?
— На гладкій дорозі...— помовчавши, перегодя відповів.
— То, синку, впала кара за якийсь гріх...
— А за який гріх? — ніби виправдувався й дивувався Каламар, тут спохмурнів і задумався.
— Аще ділом, аще словом, аще помишленієм... — Ясенова доводив спокійно, з переконанням і певністю у кожнім слові.
— А ви, діду, який такий гріх тут покутуєте? Як виджу, богу молитеся, думаю, за невістками уже не ходите.
— Усяке зло, усяка біда, усяка неміч на чоловіка паде за гріх! Мала — за малий, велика — за великий!..— Ясенова ніби й не почув злого жарту.
Каламар подумав, що добереться до старого збоку, тому поспішив:
— А кажіть: у піст, у великодню п'ятницю гріх на скрипці грати?
— Не гріх!
— А коли гріх?
— Коли п'яному такого куражу додаєш, що здоров'я губить... — Давній музика тепер чув за собою провину, бо по весіллях смиком так умів виводити, що після танцю-дроботанцю не одному доводилося сорочку викручувати...
— Я чував, діду, небилицю, як колись один музикант від цілої череди вовків оборонився скрипкою.— Каламар був радий, що розмова од нього геть-геть далеко пішла.
Ясенова немовби щось ковтнув, схвально притакнув головою. Далі посміхнувся:
— Не знаю, як з чередою,— може, хтось і мав діло... А я двом вовкам на скрипці грав.
— Як, коли, де?— ураз Іван взявся цікавістю й схопився на ліктях, чи, бува, дід Ясенова не жартує.
Старий жартувати не думав.
— Було тої зими, коли горіхи в садах геть повимерзали, а дика звірина з хащі в села спускалася за поживою. У М'ясниці мене і мого тезка — грав, прощун би, на цимбалах — попросили на друге село, до Терешева. Старий Федоран сина-одинця женив.
Коли гостинські розійшлися, десь на третій, а може на четвертий, день коло самої півночі я зібрався додому і собі. "Ходім та ходім!" — кажу побратимові. А він — ні та й ні! Мало випив і хоче укладатися спати. Та йому добре, бо ніякої жури не має, — дома у нього нема де горобцеві розгаздуватися, а у мене в хліві жеребна кобила на часі.
Пішов я сам. Іду скоро, бо мороз тисне, палить, та й на господарстві не знаю, що мене жде. На грунь дорога веде направець дебрями, йти нелегко, та весело і видно, бо довкола сніги білі-білі, небо чисте і звіздяне-звіздяне, а повний місяць світить так, як ясне сонце у днину.
З груня у долину я побіг прудко до невеликого ліска — дорога лежала через лісок. Раптом ні звідси, ні звідти, бо ні з неба не впали, ні з землі не явилися, негадано-нечекано на дорогу вибігли два вовки. Стали собі — і ні вперед, ні назад. "Ну, — думаю, — тут добра гостина буде! Вже моя кобилка ожеребилася!" А по хребту чую, як мурашки лізуть та лізуть одна поперед одної, а на голові волосся таке, як дріт, — піднімається і стирчить...
Я стою, і вовки стоять. Я дивлюся на них, а вони дивляться на мене. Я рушаюся, і вони рушаються. "Будь-що будь! — думаю собі. — Так легко із сього світу не йду!" І взяв я скрипку та й заграв наостанок. І такий мені жаль учинився, що мушу молодий пропадати, а дома залишаються малі діточки на жінчину голову, що видиться мені — і моя скрипка уже гіренькими слізками плаче. Не тямлю нині уже, довго я грав чи не довго, пам'ятаю лишень, як вовкове голови до неба попіднімали і жалісно завили самі... А потім взялися й зникли у гущавині...
...Нарешті ґелґіт у вухах Петра Ясенова ущух. Йому здавалося, ніби на голову треба накладати обручі,— розпадалася од того гомону, що ним палата наповнилася. Спершу коло Каламаря на ліжку сиділа жінка — принесла і печеного, і смаженого, і вареного. Потім ввалився голова ССТ — середній, червонощокий, кругленький чоловічок. Цей собі розпитував, що, та як, та коли, та де, знову що та як, далі нищечком з-під цахи вийняв пляшку, й почалося взаємочастування.
Було, хотіли пригостити і діда, але той після відвідин онуків відчув слабість, повернувся лицем до стіни й удав, що спить. Мабуть, сам голова ССТ підійшов до Ясенови близько, а старий захропів. Відвідувач лишень рукою махнув:
— Даймо йому покій! Дід уже своє випив!.. Коли гутірка хворого Івана і його відвідувачів натомила, хтось забачив скрипку й забажав музики.
— Дєд! Ану бери свою подружку та потіш нас маленько! — гукнув Каламар.
Марно!
— Дивний дід! Ні пити, ні на скрипці грати не хоче! — кинув хтось.
— Може, старий грає лишень за гроші та думає, що у нас їх нема! — хтось пустив сумнів.
Питво розійшлося по тілу, Каламар наче затерп. У невиспаного злипалися повіки, тому гості поволі розходилися.