— Але тут я вам не буду показувати. Тут надто світить сонце,— каже маляр, напіврозгорнувши пакунок.
Вони втрьох переходять верандою до вітальні. Там усе старе, як старий учитель, і біле, як вишневі квіти. Білі стіни й меблі під білими парусовими покрівцями.
Маляр ставить на піаніно проти вікна старий японський політипаж і стає осторонь. Старий учитель дивиться спочатку здаля, а потім наближаючись, і каже захоплено:
— Хокусай?
Він кохається в старому японському мистецтві, і Літвінський знав, чим порадувати очі старого. Та й хіба не цей старий надихнув йому любов до малярства?
— Так, це справжній Хокусай,— каже маляр,— а зараз ви побачите справжнього Літвінського,— додає він, весело сміючись, і з ним разом сміється старий учитель.
Маляр розгортає невелику картину — пейзаж індустріального міста, що такий не подібний до сонячної лагідності старого японського майстра. На вчителя з двох чотирикутників дивляться дві епохи, два розуміння краси, два світовідчування, два глибоко відмінні світогляди...
У той час, як старий дивиться на картини, до кімнати ввіходить огрядна людина і, протираючи окуляри, дивиться підсліпуватими очима на господаря. Актор повернувся Д° прибулого, і раптом його презирлива міна, що він її зберігав увесь час огляду картин, змінилася на привітну й лагідну*
— Анатолій Іванович!— радісно вигукнув він і поштиво потис руку прибулому.
Старий почув вигук актора й повернувся до нового гостя.
Сказавши привітання, Анатолій Іванович — популярний письменник і редактор театрального журнальчика — умить опинився в полоні актора, що, як із кулемета, засипав його компліментами. Письменникові, видимо, байдуже було до компліментів, але приємно, що видатний актор так хвалить. Він хоч і написав кілька романів та повістей, вихвалених друзями-критиками, та не був певен у глибині душі своєї, що вони чогось варті.
Раптом, немов щось згадавши, він поліз до себе в кишеню й витяг номер якоїсь французької газети.
— Літвінський, прочитай, що там про тебе понаписували паризькі писаки,— звернувся він до маляра і подав йому газету. Та газету взяв не Літвінський, а старий учитель. Він швидко пробіг по рядках статті, що в перебільшених тонах вихваляла маляра, і сказав:
— Коли б таке писалося в нас, я б подумав, що критик — ваш великий приятель.
— До речі,— згадав письменник, звертаючись до вчителя,— я приніс вам свою нову книгу.
Учитель подякував, а Літвінський сказав:
— Не люблю я твоїх книг, Анатоль... Нудні вони, як кармін із сепією.— Письменник усміхнувся, а актор зробив презирливу міну.
Учитель узяв книгу саме в той момент, як стара служниця одхилила двері й подала знак господареві, що обід готовий.
Гості, запрохані господарем, підвелися, щоб іти до їдальні, як двері з веранди знову відчинилися й до кімнати ввійшла нова людина. Побачивши старого, вона попрямувала просто до нього.
— Павле Сергійовичу, од одного товариша я дізнався, Що сьогодні ваш ювілей, і зайшов привітати... Чомусь сьогодні мені особливо захотілося вас бачити...
Він тиснув руку старому, цей, безперечно, колишній вихованець, якого ні ім'я, ні обличчя вчитель не пам'ятає... Та й хіба він може всіх пам'ятати? Однаково він радий кожному, що щиро до нього ставиться.
Прибулий здоровкається з гостями, але ніхто його не Знає, проте вдають, що знають, боячись образити свого колишнього товариша по школі, що нічим не визначився в Житті...
П'ятеро сідає за стіл, і стара служниця любовно огляде святкову сервіровку. Вона горда з своєї творчості й, на запрошення господаря, сідає за стіл ближче до кухонних дверей.
Коли золоте вино заіскрилося в келехах, старий учитель вітає своїх гостей. Він говорить про півстоліття праці, про своє задоволення з неї. Він говорить про своїх колишніх учнів, що їх можна здибати чи не в кожному закуткові республіки на найрізноманітнішій роботі.
Він делікатно мовчить про невдах і нагадує імена тих, що зберегла його стареча пам'ять. І коли говорить, на очі йому спливає той юнак в оточенні жандарів, що він бачив його так давно, і він говорить про нього... Стомившись од промови, він сідає. Встають учні й підіймають келехи за здоров'я вчителя.
— Дорогий учителю,— каже актор, стоячи, коли всі сіли.— Багато років пропливло, несучи на своїх водах прозорі й каламутні хвилі, змінилися обставини й люди, тільки одно є незмінне — наша любов до вас, наша повага, що рік у рік стає глибша й міцніша...
Актор говорив довго й красиво, немов промовляючи монолога з чергової драми. Гості нетерпляче чекали на закінчення, і тільки старий, здається, не чув акторової промови і пильно вдивлявся в скромного гостя, що сидів край столу й дивився на промовця. На ньому був френч із тих знаменних френчів, що залишилися з часів інтервенцій, застебнутий до підборіддя, і він, цей френч, різко контрастував із добре випрасованими костюмами актора й письменника. І саме обличчя носило сліди чогось глибоко відмінного. Старий дивився на гостя і не міг визначити, що саме його притягає в цьому звичайному обличчі, яких тисячі...
За актором чергу промовляти мав письменник. Добираючи виразів зарані приготованих і намагаючись надати інтимності тону, він плів своє мереживо незначущих слів, пересипаючи промову чужоземними виразами, наслідуючи наївну моду на європейський блиск. Він говорив і про видатних, і про скромних робітників, що пройшли через руки вчителя і, коли говорив він слова про скромних, його погляд зустрічався з поглядом незнайомого гостя, і гість робив невиразний рух головою, з чого письменник виводив, що віН бере ті слова на свою адресу...
Нарешті черга говорити була за маляром, що ввесь час сидів і пив вино, наливаючи собі й іншим.
— Я орудую фарбами, а слова в мене безбарвні! Навіщо я буду долучати їх до попередніх?
Письменник весело всміхнувся черговому вибрикові Літ-
фінського, господар любовно подивився на нього, а актор сказав:
— Фразу Літвінського можна змінити, переставивши слова і фарби...
Дотеп у актора не вийшов, та на це ніхто не звернув уваги. Літвінський казав далі:
— Краще послухаємо, що скаже товариш, що я не знаю його ні на обличчя, ні на ім'я. За вами черга,— звернувся він до незнайомця.