Довелося Горовенкові вдруге винести знайому вже колотнечу, знайому наругу чоловіка і його домашнього кубла. На сей раз Горовенкові нерви видержали себе лучче; хоч трусениця пожерла усі його матеріали, що збирав задля своєї історії. Ісправнику не було написано, чого він мусить шукати, трусячи Горовенка: "отобрать все, что окажется противозаконным",— стояло у київському приказі. Пухно, чоловік з університетською освітою, не довго ламав свою освічену голову над питанням, що "протизаконне", а що ні! Він забрав усі Горовенкові папери і відіслав у Київ. "Нехай вже там розбирають,— говорив він,— а мені тут ніколи возитися над усякою дурницею, у мене і свого діла доволі, ось поки",— він проводив пучкою по шиї під бородою.
— Дурні ми, дурні з тобою,— говорив Натальський зятеві,— що б було усі твої папери держати у мене в кабінеті.
— Хто ж його сподізався на його трусеницю... а ще більш, хто б його сподівався, що заберуть "яко протизаконне" виписки і вирізки з цензурованих книжок і часописей або з архівних документів.
— Жаль, великий жаль...
— Як не жаль, кілько-то літ я збирав, а тепер все пропало. От життя!
— Юрасю любий! ти вельми стривожився,— заспокоювала його Наталя,— спочинь, втихомирся.
— Легко тобі сказати: втихомирся, та не легко мені се зробити,— відповів Горовенко.— Як його втихомиритися? Як його примиритися? Як його жити? Таке життя викликує в моїй душі не апатію, а ненависть... помсту... сліпу, може, нерозумну, але справедливу. Добре б помиритися, добре б сідати, коли б я бачив, що хоч десь далеко, далеко дніє, займається на мирний, спокійний світ, а не на бурю... коли б я бачив, що наша "інтелігентна" громада ворушиться, хоче жити своїм життям, а то!.. Я б втихомирився, коли б я бачив, що мої вимагання не сходяться з громадськими, що я мушу щось спустити, уступити і якось підладиться до громадського життя... Коли б... коли б... Гляньте, що діється: громада не живе, а тліє, гниє, наче колода в багні, у неї нема, вона не заявила ніяких своїх вимагань... До чого би тут можна примиритися, з чим примиритися, з чим погодитися, чим затихомиритися?..
Наталя не знала, що відповідати, і мовчала: вона бачила, що в політичних питаннях вона мало що розуміє, і вслухувалась і вдумувалася в спірки і розмови чоловіка з батьком.
Життя Горовенкове пішло собі спокійно, тихо; тілько у Юрковій душі не було спокою, але про се він мовчав; він не любив ділитися своїм лихом; один тілько батьківський погляд старого Галкіна догадувався, що діється в душі його зятя.
Прийшла весна 1880 року — і розпустився своєю пишною красою Горовенків сад! Природа після довгої, холодної зими ожила і звала чоловіка до себе на роботу. Знайшлась робота і Горовенкові: він зрадів; він щодня нарівні з тилсневими наймитами рано вставав і виходив на роботу; копав город, садив, бороновав, підчищав дерева, вирізував сушняк, чистив доріжки, копав грядки на квітки. Приходив снідати — вставала його люба Наталя... Після снідання вона, упоравшись по своєму хатньому ділу, виходила до його в сад і помагала йому коло квіток; сіяла їх, пересаджувала. Старий Натальський і собі не відставав від дітей: там копне заступом, там підріже суху гіллю, там обмаже деревину... Прийдуть до обіду:
— Не той вже я став, дітки!.. Здоров'я нема... от, от — кавкну...
А ввечері іде у їх друга рада:
— Як би то добре було отут завести ремісничу школу! Ти б учив школярів наукам; Наталя вчила б дівчат шити, а я б господарював... Е! та се мрія...
— Треба попробувати, треба переговорити з земцями,— відповідав Юрко.
— Даремна річ — тепер і говорити з ними про се діло... тепер їм і без того всюди верзеться соціалізм, а у хуторі Горовенка ^г— по-їхньому, у самому гнізді соціалізму, щоб завести школу та ще, щоб ти вчителював!., ба! Та вони при одній гадці про се перелякаються!.. З такими мертвими людьми нічого і говорити. Тривай, восени вибори, може, нових виберуть, не таких полохливих, не таких тупоголових.
Пройшла весна. Затихли вішання... Реакція починала ніби затихати; в печаті стало інколи прокидатися живе слово.
— Ти б написав, Юрасю,— радив Горовенкові тесть,— до Лоріса лист; може б, він визволив тебе з-під надзору.
— А що про се там скажуть?
— Скажуть, що ти добре зробив; бо коли будеш вільний чоловік, їм же від тебе більше користі буде.
— Справді так, треба написати.
Горовенко сів увечері сочиняти лист до міністра: не давалося йому то "сочинєніє"; напише раз, прочитає, ні, не годиться; порве, пише вдруге, знов погано. "Виходить все, наче я чого випрошую! — думав Горовенко.— Так не слід, се якось по-ла-кейськи... просити мені нічого, ні за що... вони мене двічі осоромили; двічі зробили наругу; вкрали здоров'я, працю, заграбили місто моє, вбили мою матір, і я ж тце мушу у їх просити... Винитися... За що? В чому я був винний?" — Горовенко кинув перо, розірвав третій лист і сів, підпершись в коліна обома руками... Через кілька хвилин йому показалось, що в хаті димно; він підняв голову: на стінах, на стелі, на столі — скрізь бачив він якісь червоні, наче кроваві плями; він підійшов до столу, щоб роздивитися пляму, а біля столу стояла мати.
— Мамо! — тихесенько промовив Горовенко.— Се ви?
Мати мовчала. Він спитав удруге, відповіді не було; він ступив до неї близш... мати зникла. Горовенкові стало холодно; він швидше потушив свічку і пішов в залу.
— Написав вже? — спитала жінка.
— Ні, тричі писав і тричі рвав; ніяк не напишу, не зумію.
— Де-таки не зумієш,— відповіла Наталя,— просто не хочеш...
— Не хочу, кажеш ти? — Горовенка так боляче кольнуло в серце, що він не всидів на своєму місті.— Не хочу, я не хочу... ти не подумавши се сказала.
Натальський, дивлячись збоку, зрозумів, як отеє слово вразило Горовенка. Бажаючи швидше потушити пожежу, котрої дочка не примічала, він сказав:
— І я розумію, що справді він не може: чоловік зроду не писав канцелярських листів. Се особа наука... я на їй зуби приїв... сяду, так зразу напишу... хочете?
— Напишіть, татусю! — сказав Юрко.— Я підпишу, аби, знаєте, не було того мерзенного лакейства...
— Не вчи, знаю,— з сим словом він пішов в кабінет. Не минуло і півгодини, як Натальський вернувся з готовим листом до міністра.