Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу

Сторінка 32 з 43

Кониський Олександр

З ким доводилось стрічатись, показалось мені, що я держала себе гордо, холодно; ніби біля мене були не такі ж живі люде, як я сама, а якісь, не то дерев'яні, кукли; не то хоч і люде, та без душі, без серця, не такі, яких я бачила в книжках... От не гордуй я, гадалось мені, може б, і мене покохали досі... Може б... Але тут уставало друге питання: чи є в мене хоч що-небудь таке, за що б можна мене полюбити? Не молода вже я справді, з "дівочих" літ виросла, але ж хіба мої літа вже такі старі, що не можна і любити мене? Сама я добре знаю, що я не красавиця (Горовенко поглядів на її і довго не зводив очей з неї), але ж знаю і те, що я не машкара яка... А що до душі, до серця — сама знов знаю, що вони не злі. Освіта моя не велика, правда, та задля Глупова і її вволі буде... От і вдарилась я шукати жениха... І дивне диво! Як я не неволила себе, до нікого з глупівців не лежало моє серце! А літа минали... Що ж ви думаєте, торік вподобався мені такий чоловік, що тепер аж бридко згадати... Я закохалась!.. Вгадайте в кого?

— Трудно... та я тут нікого і не знаю.

— Ні, ви його знаєте...

— Чи вже ж таки в Ганусенка?

— Вгадали...

— А він? — спитав Горовенко якимсь зляканим поглядом.

— Він... він посватався... я одмовила.

— Чудно,— промовив Горовенко, і в очах його блиснув промінь веселості.

— Ні, не чудно, бо я тілько один день кохала його так, що в той день він був для мене і богом, і батьком, усім на світі... Я тоді не знала, чи він кохає мене, чи ні... На другий день я почала розбирати Ганусенка... на третій... Та що і казати... Став він мені смішним... Тим і скінчилось наше кохання...

— Давно він сватав вас?

— Ні, нещодавно. Ви вже були у Глухові. Горовенко глянув у вікно:

— Еге! вже світ надворі... забалакались ми...

— І не зчулись, коли і ніч минула.

Вони розійшлись, і кожний думав свою думку.

"От кого я люблю, так люблю! — думала Наталя.— Яка б я була щаслива, коли б він мене полюбив... От се той чоловік, про яких я читала..." — і вона заснула повна мрії, повна надії...

"Пропащий я чоловік,— думав Горовенко,— що я діятиму? Вибрати чувство, заказати серцю не любити, нема сили... тягне до неї... чувство бере розум... а втекти від неї — куди? У Глу-пів — даремна річ... вернусь... коли б куди далеко, далеко... так з чим же? Але і так не можна жити? До чого воно дійде? Сам себе мучитиму, тілько... що, коли б вона мене кохала, так де! Нічого і сподіватись на се... Та хіба мені тепер можна про любощі дбати? Хіба се моя задача?.. Ні! ні! я повинен кріпитися. Мушу боротися... нехай серце горить, перегорить, попеліє; чувство не вічне; розум переживе його... Трудна річ таке бороття, але ж і я не парубок... волосся посивіло".

V

Скоро якось послі свят приїхав до Галкіна Лиштва обідати і посмаковати настоянки. Після чарки, другої він розказав, що бачився сьогодні з ісправником і чув від його, що прийшла якась нова бумага про Горовенка. У Наталі серце то тьохкало, то завмирало.

— Може, ослобонили? — сказав Галкін.

— Де там! Може, чи не дальш куди засилають,— відповів Горовенко.

Наталя поблідла.

— Може, ще і прибіжить сьогодня,— сказав Галкін.

— Ні, я питав: каже завтра, а то і послізавтра.

— Коли так, так мусить бути пусте щось,— промовив Галкін.

— А я думаю навпаки,— озвався Горовенко,— певно, що дальше кудись зашлють; тим він і не іде до мене зараз, щоб спершу усе приготовити, а тоді приїде, скаже: сідайте, коні вам готові, і годі...

— Сього не може бути! — вирвалось з Наталчиних грудей мимо її волі.

Лиштва глянув на її, а Галкін зрозумів, від чого у його дочки вирвалися ті слова.

— Цить,— промовив він,— но так нічого вгадувати, а ось, пообідавши, ми з Василем Федоровичем поїдемо у Глупів, він підведе мене до ісправника, а я в його усе розпитаю. Таїться він не стане.

Стемніло. Горовенко сидів в своїй хаті, перебирав "на всякий случай" папери в шухлядці і думав: "Було б не гірше, коли б куди мене відсіль заслали, хоч би в який там Челябінськ абощо. Разом би відрізав усе.,. Коли т р е .6 а буде, все одно і в Челябінську, як і в Глупові, не вдержать мене... аби тілько приказ, аби звеліли іти... а переїзд теперечки з Глупова відірвав би мене від Наталки; вже що б там не було, а легше, швидше загоїться рана, коли я щодня не буду розвереджувати її. Рипнули двері, ввійшла Наталка. Горовенко пішов до неї навстрічу: він здиво-вався, сього ніколи не було, щоб вона заходила до його в кімнату.

— Вибачте,— промовила вона,— може, я помішала вам?

— Ні, ні... нічого... я нічого не робив...

— Я на годиночку. Мені треба щось сказати вам... я маю до вас велике і важке діло.

Горовенко не знав, що і подумати і спитав:

— Діло? До мене?

— До вас...— відповіла вона, дивлячись на долівку,— у мене просьба є до вас. чи ви не відмовите, чого проситиму? — Вона глянула йому в очі.— Не відмовите, кажіть?

"Чого вона може просити у мене?" — дивувався Горовенко.

— Коли від мене залежить, так не відмовлю.

— Від вас, цілком від вас... тілько від вас, більш ні від кого... так не відмовите? — в довгому погляді її видно було і прохання, і бажання, і надію, і страх, і молитву.

— Кажіть що? Що від мене — я усе, усе зроблю, аби в моїй силі було.

— Я мушу просити... я не можу не просити вас...— Слова якось не ішли у неї з уст... груди ЇЇ високо піднімались, наче вона видавлювала з них слова.— Ви, може, здивуєтесь, чого я попрошу... але я не можу, інак... мене душить... отут,— вона вказала на серце... голос її дрижав, лице поблідло. "Що з нею?" — подумав Горовенко і промовив:

— Ви стривожені чимсь? Сядьте отут, заспокойтесь, розкажіть мені спокійно... Я клянуся зробити задля вас усе... усе... що скажете...

Наталка заридала.

— Боже! чого ж ви плачете? — говорив Юрко.-^— Заспокойтесь... не плачте.

— Е!.. — промовила вона, махнувши хусточкою.— Що буде, те буде... справді, сі сльози не в пору... де вони взялися?..— Вона швидше, якось нервово витерла сльози, оборудовала сама собою і, взявши Горовенка за руку, сказала.— Ніколи і не треба говорити вам передмови... коли вам чудно покажеться те, що я скажу,— ви тілько не смійтесь... не ображайте мене...— Горовенко хотів щось говорити.— Тривайте, цитьте, не перебивайте, а то я ніколи не скажу... мені трудно застановлюватись... швидше треба все сказати... коли вас зашлють куди з Глухова — чи згодитесь, щоб я за вами їхала туди...