Горовенко кусав собі губи, скуб бороду і говорив: "Ну, ну! утяв до гапликів... Що ж тепер вдієш? Хіба завтра ноги на плечі та на другу квартиру — так ще гірш буде: скажуть, що я догадався про їх умови, більш почнуть сочити, десятника приставлять... ще гидше буде... Отеє втяв... Господи!.. Ну що ж?.. Поживу тут тиждень, нехай вже місяць; зберусь на гроші; пригадаю якусь підходящу причину та тоді і переберусь... А поки що, сиди, коли заліз та стережись".— Горовенко обвів очима кімнату. Се була кімната його матері, тут він родився; ось той канапчик, де сиділа його неня; ось те зеркало, що вона дивилась. Погляд Горовенка упав на зеркало; він побачив себе і подався назад; на голові в його за сей тиждень показалося сиве волосся; під очима попідводило жовто-сині дуги; на чолі простяглися дві глубоких морщини... "Рано",— подумав він і переступив другу хату. Ген-ген в саду з-за дерев білів верх хреста на батьківській могилі. Юрко взяв бриль і пішов на могилу вклонитися кісткам родителя.
До могили вела кленова доріжка, котру заслало листя з дерев, що наполовину вже обсипались. Косе проміння сонця, падаючи на листя, давало доріжці вид, наче вона заслана зеле-новато-золотим килимом. Під ногами Юрка листя шелестіло, немов вітало його. Доріжка вивела на долину, котрою колись гордовав старий Горовенко як найкращим містом у своєму саду. На сій долині він розводив найкращі довголітні квітки і яко чоловік знаючий в квітках, закоханий в них, вибирав і садив уміло. Тепер квітки росли по всій долині самосійно, де хотіли; зате без догляду одичавіли; але, може, дичавість їх була краще культурної вроди. ДорЬкка кругом обгинала долину, в головах котрої покоївся старий господар саду, ніби з могили доглядаючи його. Могила була в великому догляді: округ неї і тепер ще пишалося ціле озеро осінніх квіток. Горовенко обійшов могилу, став у головах, положив перед хрестом три земних поклони і повернув до дому другою стежкою, обсадженою сріблолистими тополями. Ся доріжка привела до другої долини, по котрій, мов шматки золота, жовтіли гвоздики; серед долини стояла величезна ялина, так вміло підстрижена косою, що здалеку видавала велику копицю свіжої зеленої трави. Відсіля доріжка взяла вліворуч і привела до дому.
— А що, любовали своїм добром? — спитав Горовенка Галкін.— Гарний сад, чудовий сад, є чим любовати! Раю не треба... О! ваш татусь був великий художник.
Горовенко подяковав за се, а ще більш за догляд могили.
— Одначе ви і не спочили?
— Ні,— відповів Горовенко,— нехай вже вночі.
— Прошу ж до столу, чим бог послав. Ждав, ждав доньку — нема; мабуть, там обідатиме... а їсти вже хочеться. О, що не люблю я сього ждання, страх як не люблю. Добре розумію, що їй там, у Глупові, веселій... звісно, молода; що їй з мене старого?., скучно... а все-таки не люблю ждати... Тепер, дасть бог, з вами буде веселіш... може, більш сидітиме дома, а то не вдержиш її нічим.
— Із мене не веселий сусід,— відповів Горовенко.
— А нуте по чарці! дулівка,— просив Галкін, наливаючи жовтої, густої як патока, настоянки.
— Дякую вам, не вживаю зроду.
— Ге, ге! в нас сього не можна: та ви покуштуйте тілько, губи до чарки приложіть тілько, а вона сама поллється: се не дулівка, а чистий нектар, "дар небес". З вашого саду, Я такий охочий до сього нектару і щороку підбавляю; хоч, правду сказати, ні з ким до смаку випити... Воно-то є, кажу, пити, аби пучкою кивнув — глупівці цілою отарою, мов до водопою, налетять, щоб вицідити, та з ними не охота... Я настоянку шаную!.. Ось нуте ж бо... За ваше здоров'я!
— Єй-богу, не п'ю.
— Та бачу, що не п'єте,— шутковав Галкін,— тим-то і прошу, щоб випили. Не можна, не можна не випити. Се десятилітня та яка! Гляньте! мов янтар.— Галкін підняв чарку проти сонця, глянув, цмокнув і випив.— Не хвастаючись кажу: рідка настоянка; пив я колись у Животовського в Опошні, добра і в його, нічого сказати, а все-таки далеко до моєї... Ось покоштуйте!
Горовенко не змагався більш; він знав, що не випити з рук поляка старої "w6dki", а з рук українця настоянки — значить обідити господаря! Він відпив з чарки "по Марусин поясок".
— А що? яка? — спитав Галкін.
— Справді, вельми добра! Горілки і духу нема.
— Горілки? кажете ви! Бачу, що ви справді не питуха... Тут горілки і близько не було... Ось нуте ж кінчайте.
Горовенко допив.
— Тепер по другій,— промовив Галкін.
Як не змагався Горовенко, але Галкін так пристав до його, що мусив випити і по другій, зате в кінці обіду очі в його посоловіли.
— Тепер на бокову,— радив Галкін,— я сам туди ж.
II
Чи настоянка, чи дорога з її впливами вложили Горовенка, тілько лише, не вспів він перевернутись на другий бік, як заснув і проспав, не роздягаючись, до самого ранку. Вийшовши до снідання, Горовенко вперше побачив Галчину дочку Наталку: вона сиділа за столом. Як тілько ввійшов Горовенко, вона встала, пішла йому назустріч, простягла руку і привітливо попросила сідати до столу. Наталі недавно минуло двадцять вісім років. Стройна, висока, хоч трохи і повновида, вона зразу звертала на себе хоч чию увагу. Смугле, наче італьянське лице, з легким ніжним рум'янцем на щоках; очі темно-блакитні, широкі, вогкі, чудовні очі; вони не блищали, не горіли, а сіяли якимсь м'яким, теплим сяєвом; ніс прямий, гострий; з-за коралових губ визирало два ряди маленьких, білих, мов крейда, зубів. На ніжнорожеве плече спускалась з потилиці довга, товста темно-золотиста коса м'якого шовкового волосся; воно аж одлискувалось. Більше всього вражали її очі, і не то щоб самі очі, а погляд їх — бистрий, глибокий, задуманий, спокійний, наче журливий, але гордий і ясний: щось незвичайне, щось таке, чого нема в других, світилося в тому погляді. Погляд і вирази лиця мінялись у Наталки незвичайно бистро і без її волі; мінялись так, що по ним не можна було постигнути того, що діялось там, в душі, в самій глубині її. Горовенкові з першого погляду здалося, що у Наталчиній душі загніздилась якась сила, непостижима для неї самої, котра і керовала єю, гралася єю як хотіла, що сама Наталка, як кажуть, полум'я; але через кілька хвилин вона вся змінилась, і перед ним була натура холодній самого льоду, і в очах її він побачив чудний, наче хижий, але мертвий погляд.