Боже мій! Якою велетенською мусить видаватися тому джмелеві жовта, подібна до глибокої чари, посудина, на дні котрої стільки пахучої, солодкої і прозорої рідини, що можна в ній втопити голову. Але він упорається з нею дуже легко. Він випиває все до чиста, витирає товстими, мохнатими лапками черево і з вдоволеним гудінням летить далі. Це страшний ненажера, але він тут, у цьому лісі, між цими соснами дуже потрібний. Він єдиний, мов якась струна, гуде собі від посудини до посудини. І більше тут нічого не видно. Навіть птахи тут не сидять. Вони, мабуть, більше люблять листковий ліс, бо вже здалека чути переливи, ляскоти, підтьохкування і всілякі веремії горлатих, метушливих Божих створінь.
Василь іде униз, переходить просто без стежки яр з вогкими глиняними спадами, порослими папороттю. Потім входить у старий мішаний листяний ліс. Тут переважає грабина. Це дуже плебейське дерево зі старанно зубленим правильним листям. Воно росте й розгалужується широко, має довгі тонкі галузки, має сіро-зелену, гладку кору, має широкий і твердий корінь. Воно нагадує Василеві мужиків, що так само всевладно панують над своєю землею, хоч над ними є щось вище і, на перший погляд, сильніше. Це круте й цупке дерево. Коли його зрубати і трохи зв’ялити, воно стає тверде, мов залізо. Тільки біда… Воно скоро бутліє і в ньому заводиться шашіль, що сточує і нищить його твердість. Але з молодих грабових пагонків, коли їх зв’ялити, крутять вужівки і роблять капиці на люшні до возів. Вони цупкі й гнучкі; їх можна, як хочеш, гнути, але ніколи не зломиш, ані пірвеш. Хіба що перетнеш сокирою.
Але є в цьому лісі і шляхетніше дерево. Ось, наприклад, стрункі і височезні ясені. Вони стоять гонорово і мають листя, мов пташине пір’я. Їхня біла плямиста деревина надається на столярські вироби. Вони тут почувають себе добре, хоч бояться буйних вітрів, бо корінь їхній не так глибоко заходить у землю. Але широкі граби, що ростуть навкруги, не допустять до них бурі.
Є тут також дуби. Ці стоять у лісі, мов генерали чи князі, і листя їхнє нагадує еполети, що їх носять військові люди. І мають вони також довгий, довгий вік. Це – столітні дерева. Вони розрослися вправо, вліво, розіпхали все навкруги і не бояться вони ні грози, ні бурі, бо стовбур міцний, мов добра сталь. Ніколи вони ні перед чим не гнуться, і тільки, як натисне на них перевага, тоді ломляться надвоє і гордо вмирають…
Є тут ще грубезні паніматки липи – їх добрячий, кострубатий стовбур обріс з усіх боків пасинками. Вони постійно пускають паростки і постійно пахнуть ладаном, заклопотані, а інколи химерно зігнуті, ніби старі верблюди. Над ними кружляють бджоли і гудуть, гудуть без тями. Хоч липи ще не цвітуть, а тільки збираються цвісти. Листочки їхні нагадують серця, простромлені стрілою. І коли прислухаєшся, то здається, що вони нашіптують спокійно "Аве Марія"…
Василь прекрасно чує ці велетенські рослини. Мова їхня для нього зрозуміла. Він їм рідний брат, бо він їх дуже любить. Він йде і дивиться догори, бачить латки синього неба з білими хмаринами. Він чує крука, що завзято крякає десь там у яру. Він слухає і слухає переливи птахів, що літають з галузки на галузку, і чує рівний голос зозулі, що доповнює цілу ту гармонію… Він пробирається повільно вперед, бо кожний крок приносить нові дива. Як тут справді дивно, повно життя. До всього варто придивлятися і з усього дивуватися. От де справді впасти б навколішки і, як колишні пустельники, молитись Богові.
І от доходить він до каплиці. Вона стоїть самотньо на невеличкій галявині. Навкруги ліс, а на північ від каплиці на невеликому схилі лежать спокійно могильні камені. Так само, як лежали минулого року, так само, як лежали багато років. Василь стоїть, дивиться навкруги і думає: хтось колись прийшов сюди, знайшов це місце і поставив тут каплицю. Хто це був? Коли б ось з-під цього каменя встав той, що лежить під ним, і розповів мені, хто це був. Василь присідає на камені. Це міцний, сірий вапняк, яких тут цілі гори. Він січений вправною рукою і на ньому літери. Василь згрібає мох і пробує вичитати, що там написано.
Ось якісь літери… Це, напевно. Т. Так. Це літера Т. Немає сумніву. А це далі може бути И, а можливо щось інше. Василь далі розгрібає мох і придивляється. Камінь лежить тут довго. Рука часу витирала ці літери і багато, багато витерла… Але ось він уже прочитав ТИ, а що далі… Розриває мох і здається йому, що з каменя вилазить ще одна літера, можливо. Х. Так, це таки Х, і Василь вже має ТИХ. Треба ще і ще пошкрябати м’яким пальцем по твердому камені. Це азбука, але її треба навчитись читати, і Василь старанно вчиться. Ще і ще зусилля – і Василь вичитує слово ТИХОН. Це вже ім’я. Але Василь не вдовольняється і читає все, що може. Находить півслова КО. А коли йде далі, знаходить більше: КОШ… СЛ. В, а далі ще окремо пів літери, ніби частина літери, або щось такого. У кожному разі Василь знає, що тут лежить ТИХОН… КО, можливо козак, можливо кошовий… А далі він вже знає, що тут спочивають справді ті, що звались козаками.
Василь не знає нічого про ці могили. Не читав він нічого про них у книгах, але з уст в уста передають, що це – козаки, поховані тут після бою під Берестечком.
Великий Боже! Що можна казати? Василь не потребує бути великим фантастом, але ця земля говорить до нього такою живою мовою, що він готовий про неї на цілий світ кричати. Тут, у цій каплиці, стояв старий гетьман і солився до тієї он, яку видно через шпарину дверей, почорнілої, мов перегоріла цегла, іконки. Він програв страшний бій і приїхав сюди стомленими кіньми, уникаючи можливої погоні, можливих поглядів своїх людей, яким не мав відваги дивитись просто в очі. І він отут, кажуть, стояв навколішках і гаряче молився.
– Боже! – мабуть, взивав він. – За що ти мене так караєш? Я ж хотів тільки того, що мені належить. Я ж хотів, Великий, тільки одного – правди твоєї. Я хотів визволити людей цієї землі. Сам бачиш і сам знаєш, що вони прокляті великим прокляттям якогось страшного, сильнішого за Тебе, сатани. Невже ти, Всесильний, не маєш крихітки милосердя до мене і так ось караєш мене незаслужено…