Василь сам. Добре чи не добре, а сам. Не знає, куди йти. Він вже виштовхнутий на таке місце, звідки не знаєш, де права рука, де ліва, де добре, а де недобре…
Добре, що нагодився Євген. Він побачив Василя і здивувався.
– Ти вдома? – викрикнув він. – Вже? Випили? Ось тобі лист… Від Кирочки, розуміється. Я тому й вернувся… – та-а-м! Вирує! Ходімо на Широку! Зараз всі там! Усі дівчата і навіть Маня… Бачив їх обох з Волобуєвою. Знаєш що? Давай ми їх засядемо! Добре! Василю! Давай! Затягнемо їх сюди… Сюди! – і Євген показав на ліжка… – Але читай! Читай! Чого такий надутий?
Василь не надутий, але він – сам не свій. Жадної усмішки. Він не сміється разом з Євгеном. Листа взяв і розірвав, ніби це шматок паперу з цукерка. Щось там байдуже читає. Євген дивиться і не може вийти з дива. Він читає листа від Кири, а виглядає, ніби йому в роті флюс чи болить зуб. Дивний той Василь. Євген на його місці підскакував би до стелі і порвав би все навкруги…
Василь читає відповідь на свого листа. І між іншим там було:
"Я не помилилась. Лист писаний Вам. Ви ж "головний пан редактор". Ви ж там отакі вірші пишете. До Надсона ви з презирством ставитесь, а самі, напевно, його читаєте. Ось вам мій "твір". Не всі, що люблять Надсона, пишуть під Надсона".
Василь прочитав вірш, який кінчався:
А сором я хочу з відчаю
Розсікти відваги мечем.
Давайте ми в ліс утічем
І там одночас здичавієм…
Василь усміхнувся. З цього війнуло на нього чимсь живим. Уявив дівчинку – рожеву, чорнооку, у білому… Вся – ніжність і соромливість. Вона – юна Дафна, за якою женеться хтось… Сатир, ліс, дудочка, шепіт листу… "Давайте ми в ліс утічем", – каже йому юна Дафна. Підсідає Євген. Він також хоче знати, чого Василь усміхається.
– Це чудесно! Василю! Це ж прекрасно! Це вона пише тобі! Ходім на Широку! Там, напевно, вона буде!
Василь мовчить. "Ну що ж, думає він. Навкруги мовчанка, а серед неї ми два. Немає куди відступати. Піду на Бону і, поки всі будуть молитися, я виконаю призначення… Зітру себе з поверхні цього світу як отого хробачка, що лазить під моєю ногою на липовому листку"…
Євген дивується. Що за чудасія? Він божевільній! Це тільки божевільні так поводяться.
І Василь цього вечора нікуди не пішов. Намагався читати, писав щоденник. Прощався з усім. Писав заповіт. Писав листи батькам. Просив не гніватися на нього. Він мусить виконати свій обов’язок. А коли пізно ліг, то йому ввижалося, що він десь страшенно високо, під хмарами… Під ним поміст з прогнилих дощок. Крізь шпари він бачить карколомну глибочінь і йому страшно провалитись туди. Як добре було б мати крила, щоб, зірвавшись, летіти не вниз, а догори, і не боятися падіння.
Заснув аж під ранок.
Настав другий день. Такий самий, як і минулий. Скрізь повно весни. Василь йде до школи. Там повно паперу, ореликів – готуються до завтрашнього дня. Кожний має причепити орлика до грудей. Це досить велика паперова пляма. З нею треба йти аж на гору Бону. Василь бачив Настю. Вона йому усміхнулась гарною, можливо, найкращою усмішкою. Бачив також і Киру. Проходила майже біля нього і, здається, також посміхнулася. Василеві все здається. Можливо, йому також здається, що всі до нього сьогодні посміхаються, а, можливо, це справді так. "Гарне дівча", – подумав він. І подумав по-новому. Подивився за нею, мов хижак. Помітив її литки і її цілу…
Після школи надвечір знов прийшов до Василя Гнатюк. Вони вийшли. Проти них йде Настя. Василь знов щось помітив за собою. Він уперше не почервонів, правда, він не сам. Біля нього Гнатюк. Вони обидва, а проти них – Настя. Вона натомість почервоніла, але Василь почуває себе, мовби це не він. Його серце майже не здригнеться.
– Ви куди? – запитала Настя.
Гнатюк відповів:
– Так собі… Пройдемось…
А Гнатюк сьогодні дуже рівний, дбайливо одягнений, навіть завжди розкуйовджене волосся сьогодні розділене проділом. Він зараз нагадує ту породу людей, про яких не хочеться казати, чи вони розумні чи нерозумні, чесні чи нечесні. Вони тверді, а передовсім мужні. Вони цим і імпонують, їхня мужність створена не на замовлення. Вона виросла одночасно з ними самими, як руки, ноги і все інше.
Насті він мусить імпонувати – дарма вона каже, що любить Василя. Це не може бути. Ні-ні. Це неправда. Микола мужчина… Вона пішла, бо бачила, що вони не мають наміру залишитися тут.
Аж на горі Василь помітив, що Гнатюкова сіра блуза на животі випнута. Він зрозумів. Це було далеко на горі. Міста майже не видно. Вечоріло. Навкруги лягав спокій. Вони сіли просто на моріг, хвилинку мовчали.
– Ну так що? Не передумав? – спитав Микола.
– Ні! – проговорив Василь.
Гнатюк почав говорити, що і як треба робити. Говорив взагалі. Ось так і ми мусимо… Багато, багато всілякого. Василь не потребує всього чути, бо ті слова – його слова. Що Гнатюк може сказати нового? Вони тепер забули за все. За батьків, за школу і навіть за Настю… Страх подумати… Така відданість, таке напруження…
– А ти голову вище! – сказав Микола. Він ніби бавиться. Він впливає на Василя. Василь справді зводить голову. Можливо і Василь мужчина, тільки Бог не хотів додати йому трохи більше простоти. Трохи більше до всього презирства… Трохи нахабства.
– Ходімо далі туди, – сказав Микола.
– Ходім.
Зайшли в долинку між молоді сосонки. З одного боку з-під землі видирається кам’яна глиба.
– Ну, ось тут. – І вийняв старого револьвера. – Дивись. Стріляють отак… – Націлився в камінь і вистрілив. Звук невеликий. Ніби хто цвіхнув батогом. – А тепер ти. Бери. Ціль в той камінь… Уяви, що то… Ну, хай йому чортяка! Ціль.
Бац! Гнатюк біжить до каменя.
– Не влучив. Паршивий з тебе майстер. Ще раз!
Бац! Гнатюк знов біжить.
– Паршиво! Не виходить! Промажеш!.. Ну, досить. Немає більше набоїв… – Взяв від Василя револьвер і застромив за пояс. – А тепер ходімо. Там нас чекатимуть… До мене.
Вони пішли навпростець через Туніський цвинтар. Згори це вартий подиву краєвид. Верхи дерев, десь-не-десь світло, на розіп’ятому полотнищі вгорі стирчить місяць, з усіх боків співи, з "Тіволі" – оркестра. Усе розкричалось. Ні! Не можна так надто наопашки зрікатися того всього. Але Василь німий. Жадне слово з нього не вирветься. Хочеться кричати, але мовчить. Йдуть широко і вільно, ступають дорожкою через кладовище. Від хрестів кладуться тіні. Василеві спадає раптом думка: "Отут десь, можливо, і я лежатиму. Цікаво, де саме? Тут чи тут? Коли б міг бачити, як то виглядатиме…" Але й цього не сказав Гнатюкові.