Юність Василя Шеремети

Сторінка 3 з 53

Самчук Улас

– О, це прекрасно! – захоплено говорить Настя. – Це добре сказано… Тільки я б додала: – подорожувати весь час океаном. Бо вічні бурі… Василь з цим також погоджується. І взагалі вони чуються однозгідними. Не тільки ноги ступають у такт, але так само в парі мандрують і думки. Ах, як би чудово зараз потанцювати, але Василь не наважується. Це не значить, що він не вміє танцювати, але з Настею у нього нічого не вийшло б. Він надто багато думав би про те, як він танцює… Це вже якась кара… Власне. От це і є те справжнє…

– Вам напевно хочеться танцювати, – сказав Василь.

– Ну… Я танцюю охоче… – відповіла Настя. – Тільки вже, коли ви є тут… А, зрештою, я вас можу також навчити. Танець чудова річ… Своєрідне доповнення…

– Я це розумію, – сказав він скромно і більше не відважився на слова, щоб часом дійсно не захотілося їй почати його вчити.

І як добре, що їм сьогодні ніхто не заважає. Можливо Настя не тієї самої думки, але Василь висмаковує свою насолоду до кінця. Він не даремно брав той простір, лиця його ще й досі пашать. Тепер його ніхто не відірве від цього джерела. Добре, що до нього допався.

Вони можуть обійтися без танцю. Ось вони переходять до іншої теми. Говорили за "ідейних" та "неідейних" учнів. Василь належить до цих перших. Але він не завжди згоджується з таким розумінням ідейності, яке у них плекається. Ідея не сміє перешкоджати жити, цвісти, барвіти… Політика, яку роблять старші, не сміє хапати за руку дітей і підлітків та їх за собою тягнути… Так. Розуміється. У Спарті це звалось виховання… Клали на тверде ложе і сікли. Ах, яка в тому до дідька мудрість, чи сила? – презирливо говорить Василь. – У Атенах цього безглуздя не було, а все таки це Спарта, а Атени зісталися короною Елади. Що значить ідейний хлопець? Особливо у нас? Анахорет? Засліпленець? Маняк? Але цього Василь не сміє сказати Козенкові, чи Шпачукові… Це тільки перед дівчиною доходить він до такої зради ідеалів… Якийсь Галілей, чи Ньютон з червоним, круглим обличчям, що хоче вже повертати думки, які тільки що починають брати розгін…

Настя направду заслухалась. Багато з цього є для неї несподіваного. Цей шматок людини має направду думки, що іноді блищать. Вона не танцює, але хто знає, де є більша насолода – у ритмі тіла, чи ритмі душі. Вони навіть можуть покинути все і відійти у морок ночі, сховатися від очей, яким не потрібні тут зайві розмови.

– А що ж по-вашому? – питає Настя. Це було на попередню мову Василя.

– По-моєму? Боюсь сказать… Культура по-моєму… – каже він, як безперечний знавець подібних справ.

– І як це розуміти?

– Просто… Культура! Ну, що мені потрібно більше? Чи Приході, чи Шпачукові? Культура… І більш нічого… Я знаю… Аа! Даруйте, прошу вас… Найліпше тут вжити слово "культурний процес", бо це щось з хемії. Перетворення… Мужик, це скажемо, одна формула – А плюс там якесь Ц, чи Д. Інтелігент, це друга формула – Е два і щось там ще… Перехід від одного до другого, це не механічна сполука, як каже нам Семен Іванович, а складний хемічний процес. А щоб все це сталося, потрібний середник, що зветься культура. І що більша, міцніша, старша культура, то предес той є скорший і певніші дасть наслідки…

Василь направду блиснув. Рожевий, плохенький, скромний Василь. Він вже не є проста точка в життю. Він уже якесь розумне речення. З нього все виривається несподівано і кусками. Надто гвалтовний процес думання. Мовчить, мовчить і раптом розрив, вилив, повінь, пожежа. Слова не даремно десь там гуртуються, ніби військо перед наступом, щоб піти у бій шалений і жорстокий…

Василь все таки шкодує, що він не може танцювати. Як би було чудово зараз лишити все – думки, і слова, висипати все те на бік, обняти ось цю чарівну істоту і закрутитися у буйному вихорі, мов пісок на куряній дорозі. Піти у танець і кружляти, кружляти без кінця і без початку, заплющити очі і нічого не думати, мов мотиль, який гарного весняного дня також, мабуть, нічого не думає, а жиє… І на що йому, саме йому сушити собі голову всіми цими питаннями? На що мудрує він, і хвилюється, і інших хвилює, коли жити можна значно простіше і значно вільніше…

Але ось ця дівчина також тут. І вона щось міркує своєю гарною голівкою. Хіба гарні голови на те, щоб думати? Хіба гарні очі на те, щоб бути поважними? Хіба гарні уста на те, щоб вимовляти такі слова? Певно, що ні. Ти, Насте, марнуєш свої скарби, закопуєш у землю таланти, які дістала від Господа Бога. Ти маєш отам танцювати, крутитися вихором у музичній вирві, Ти маєш дзвінко сміятися, а очі твої мають розсівати тепло, світло, привабу…

Вони ось уже вирішують питання романтизму нашого часу. Настя тієї думки, що романтизм ніколи не вмре.

– Безперечно, – погоджується філософ Василь. І це слово рішає. Отже, це справді безперечно. – Це тільки, – каже він, – вони, наші маленькі нащадки фарисейчиків, вдають, що вони сама матерія. А в дійсності… – Так! Я це також помітила. Чому кричати проти романтизму, коли на кожному кроці більше романтиків, ніж сміття.

– Вони соромляться. Так вони соромляться! – твердить Василь. – Соромляться самі себе… Це перші неоромантики. Вони визволяють працюючих і не помічають, що це зовсім не визволення, а романтика…

І багато інших істин вирікає цього вечора Василь. Невідомо, що було б, коли б він того не сказав. Але пропало. Він уже те висловив. Ось він уже гнівається на . своїх товаришів, що багато з них "заздрісні плази". Що вони готові "всадити кожному в горло штиха", коли той щось має, а він не має. Це зовсім, на Васильеву думку, не визволення трудящих, а просто… – грабунок. Бо я можу всадити тобі в горло штиха, а ти мені цього не зробиш… Яке право, – сердиться Василь, має Шпачук називати його куркульським сином? Жадного права. Шпачук має завжди гроші. Можна спитати: звідки? Хто йому їх дав, щоб він, Шпачук, називав його, Василя, куркульським сином?

– Так! – каже рішучо Василь. – Не куркульським сином хочу бути. Фордовим сином… Сином князя Кентебері!…

– Це, Василю, прекрасно, – зауважує Настя. Це мені нагадує ту саму Башкирцеву.

– Ні, це мої слова, – говорить червоний Василь.

– Безперечно, але це мені нагадує ту жінку…