З цього приводу між Василем і Козенком відбулася довша розмова. Це сталося десь перед масницею. Василь вертався з Козенком від Приходи. Дійшли до вулиці Костельної.
– Чи не провів би мене далі? – каже Козенко.
Василь не має до нього великих сентиментів. У ньому все ще тліє іскра образи за все, що він дістав від Козенка. Кпини, глузування, прикрощі. Справа зі щоденником… Але сьогодні Василь чується на голову вищим від тих дріб’язків. Більше того: йому хочеться цілком свідомо переступити ті справи. Хай собі Козенко думає, як думає, але Василь не буде занечищувати своє серце і свою душу іржою дріб’язкових згадок про чиюсь слабість. Хай собі думає, що він дурний чи слабий, чи недотепа.
Василь пробиває і ламає фальшиву гординю, робить крок вперед. Без єдиного слова проводить далі Козенка, мовби нічого між ними не було. Доходять до повороту Зеленої вулиці. Ось колодязь з великим колесом. Василь не зупиняється. Йдуть далі, доходять до похилої фіртки, входять до хати. Козенкові не віриться, що це Василь. Він так старанно обходив його мешкання. Увійшли до кімнати. Темнота і міцні запахи кожухів. Повітря стиснуте, тяжке. Козенко світить свою лойову свічку.
– І в мої чудові твори лойову вгорнули свічку, – цитує при тому Cамійленка. Василь каже:
– Ти, Козенку, в моїй уяві будеш вічно зв’язаний з лойовою свічкою. Чому не заведеш лампи?
– До лампи не маю звички.
– При лампі легше шукати мудрість. І Діоген мав лампу.
– Вибач, Діоген мав ліхтарню. У нас, українців, твориться традиція свічки. От наприклад: "І остання догоряє в нього свічка лойова". Це наш студент в Петербурзі. А бачив ти такий портрет Шевченка? Сидить Шевченко ще не лисий, у кучерях і тримає свічку. У мене свічка виконує ролю ока, яке після кожного заходу сонця дає мені спроможність дивитися і бачити. Бачити не тільки ось цю безподібність, – і він показав на кімнату. – Тут повно всього, тільки не потрібного. Але й бачити речі інші. Я тут розтопив безліч свічок. Вечір і свічка, вечір і свічка! Полічи за два роки. Тут я досить прочитав. І знаєш про що читаю зараз?
– Мабуть, оце, – сказав Василь, оглядаючи книжку, що лежить на брудній цераті. – "Отрєчєніє Савінкова".
– От був типок, – говорить Козенко.
– Мейд ін Москау. Ні?
– Просто з "Бєсів" Достоєвського.
– Знаєш його "Конь чорний" чи "Конь блєдний", як то там?
– "Конь вороной".
– Прекрасна штучка в розумінню декадентства.
– Яка екзальтація почувань.
– Істерика іноді має ріжні вигляди. Психіатри ще не все тут відкрили.
– Так. Це були люди, яким потрібні великі потрясіння.
– Коли б це тільки "були". А зараз їх немає?
– Без них історія була б все одно, що виклади Річицького.
– В загальному так. Але я говорю зокрема. Що дало це, скажемо, самому Савінкову?
– Приємність бути повішеним в революційній тюрмі.
– Добав: з колючим дротом на шиї. Замість тернового вінка на чолі. "Грустно і скучно", сказав би Нікітін.
– Не Нікітін, а Лермонтов.
– Не все одно хто – Лермонтов, Надсон.
– Так, – сказав Козенко. Він заложив руки в кишені і ходить по кімнаті. Як бракує йому ще гострої борідки. Це був би Троцький. – Так, – повторив він ще раз. – Ціле життя робити революцію і від неї задушитись… Паршива роля.
– Хто робить чад, не може сподіватися, що з нього вийде одеколон.
– То ти проти революції? – твердо сказав Козенко і підступив до Василя. У нього погляд, мов у тхора.
– Революцію робив не тільки Савінков. Робив Троцький, робив Ленін.
– Яка ж тут ріжниця?
– По-мойому – разюча. Один робив її для неї самої. З жиру, як кажуть росіяни. З глупоти, сказав би я. Інші мають виразну мету. Це і є ріжниця.
– Ціль Савінкова і ціль Леніна була та сама. Революція.
– Революція. Розуміється… Але сам ти бачиш, що Савінкова вже немає. Він повісився. Його повісили. Його викинули до помийної ями. А Ленін на царському троні. Значить, не те саме.
Козенко на хвильку задумався. Василь продовжував:
– Це є якраз до того, про що ми згадали у Приходи.
Козенко підняв голову. Троцький. Викапаний. Доробіть йому тільки борідку. Він гостро глянув на Шеремету. Говори, мовляв. Як би тобі спокійніше сказати? Пруться бути одного разу викинутими до помийної ями. Хтось, десь робить своє діло. Хтось, десь планує. Комусь потрібно те чи те. Можливо, це визволення… пролетаріату… Робочого народу. А може то щось інше в тому. Але що це може обходити нас?
– Нас? – гостро сказав Козенко.
– Нас.
– А ми з тобою – що? Не трудовий народ? Буржуйські синки, яких десятинки…
– Революція вже перейшла цей перший ступінь. Не про буржуазію тут мова.
– Психологічна буржуазія жива ще далі.
– Крім поняття буржуазії, у нас ще є й інші справи.
– Хочеш сказати: жовто-блакитні?
– Ні. Наші. Мої, твої, Шпачукові. Справи нашого Я. Нашої крови, предків. Бути чи не бути. Нашої честі. Нарешті нашого горла, черева, як хочеш розуміти матеріяльно. Кажу тобі: не є ті справи наші або Лєнінові.
– Чому?
– Чому? Не розумієш ще чому? З наказу Леніна пішли до помийної ями не тільки Савінков. Цілі легіони. Таких, як я, таких, як Шпачук. Борців за революцію, за пролетаріат, за визволення трудящих. Це всі були такі. Всі вони співали так само Інтернаціонал. Всі вони хилили голови перед Марксом. Всі до одного. Били себе в груди, що вони і тільки вони. А Петлюра? Не був соціал-демократ? А Винниченко? Не віддав їм все, що мав? А Грушевський? Не є ще й зараз правовірний борець за визволення? А всі оті, що зараз з ними не за страх, а за сумління стоять у їхніх рядах, у чека, по урядах, у Кремлі…
Для яких немає батьківщини, бо "вони пролетаріат", бо вони за всесвітні ідеали, за визволення геть усіх аж до останнього людожера на Гвінеї. Бо вони не визнають ніяких жовто-блакитних, ніяких Україн, ніяких рідних мов, ніяких куркульських батьківщин. Безліч, безліч таких, як наш Шпачук, що рветься, мов баский кінь, зі шкури, щоб тільки вирвати нас всіх з того "міщанського", на його думку, розуміння справи і запровадити нас всіх під стяги Леніна.
А що про вас думає Ленін? Щоб нам скрутити шию! Оце і все. Для нього ми лише курчатка, яким треба скрутити шию, підсмажити і обгризти кісточки. Бо ми йому не потрібні. Бо ми не роджені для нього. Бо йому потрібна велика Росія. Розуміється, не царська. Він сам є цар. Лиш не верхів, а низів. То був цар у горностаєвих тогах, а цей у пролетарському піджачку.