— Дай Боже, щоб ті нещасні не попали в їхні руки,— сказала літня жінка.
Вона розповіла, що переслідувачі, зловивши втікача, люто його б'ють, а можуть просто й застрелити, а коли не застрелять, то потім часто все-одно присуджують до розстрілу.
Я теж мовчки помолився, щоб утікачі від цих звірів утекли. Лариса мовчала, тільки дивилася широкорозплющеними очима.
— їду в Явас до сина,— сказала жінка.— А ви з України?
— З України,— сказав я.
— До брата?
— До її нареченого,— сказав я. Жінка була з Ленінграда. Вона оповіла,
що її сина посадили за участь у якійсь партії, що він дуже важко переносить ув'язнення, і сам зараз гостро засумував, тому вона і їде, щоб його підкріпити в дусі. Це була та сама літня жінка, що лізла під поїздом на чотирьох, згинатись їй було важко. Вона спитала, за що посадили "нашого", і я відказав: за самвидав.
— Тепер таких багато сидить,— сказала вона і зітхнула, а коли почула, що Артур ще зовсім юний, в оці її пробилася сльоза.
— То люди немилосердні,— коротко мовила.— Перекажіть йому, хай не здумає тікати, інакше пропаде, бо саме такі молоді найбільш нетерплячі.
За вікном і у вагоні вже було зовсім видно.
— А чого їм обшуковувати поїзд, який іде не з зони, а в зону? — спитав я.
— Ну, вони по-своєму думають,— сказала жінка.
У Явасі з поїзда зійшла групка людей, ми пішли дорогою всі разом. Було досить холодно, хоч сніг уже розставав — брудний і сірий, але вранці скріпився морозом, і в нас під ногами лускали крижинки.
Підійшли до управління таборів, одноповерхового будиночка, пожовтеного облізлою вже мазкою.
— А може, все-таки спитаю, чи дадуть мені побачення? — сказала Лариса.
— Спитай,— мовив я і залишився надворі перекурити.
Неподалік будинку йшла дорога, яка розділяла дві зони, обплетені колючим дротом і з вежами, на яких стояли озброєні солдати. Дорогою їхала на возі, тримаючи у руках віжки, жінка у якійсь сірій хламиді. Я привітався з нею, і вона зупинила коня. Спитав, де сам табір, а де завод, і жінка охоче показала: оце праворуч — табір, а ліворуч — завод, тобто місце для роботи. Я, очевидно, був синій від холоду, бо жінка показала на хатку, схожу на мешкання баби Яги, але без курячих ніжок, що стояла при дорозі.
— Змерзнеш, приходь погрітися,— сказала й плеснула коней віжками.
Вийшла Лариса, насурмлена й сердита. Звісно, побачення їй не дозволили.
— Спробуємо побачитися з Артуром в інший спосіб,— сказав оптимістично я, досі про цей спосіб їй не розказував. ,
— Переліземо через колючий дріт? — спитала Лариса.
Я повів її в обхід табору туди, де стояли будинки. На одному з них мали бути сходи на другий поверх із передухіддям — ніби високий ґанок.
— Таке враження, ніби тут уже бував,— буркнула Лариса за спиною.
Високого ганка я помітив відразу. Поліз на сходи, Лариса тупотіла позаду. Згори ми й справді побачили шмат двору концтабору, але там нікого із в'язнів не було.
— Почекаймо,— сказав я.
Ми чекали. Вже позамерзали, коли ж у дворі з'явився в'язень.
— В тебе тонкий голос, гукни! — наказав я.
Лариса покликала в'язня, той підвів голову.
— кого? — він наставив до вух долоні. Лариса назвала прізвище Артура. В'язень хитнув і миттю зник. Я зирнув на
Ларису. Стояла синя від холоду, бліда, міцно стиснувши губи,— очевидно, хвилювалася.
За якийсь час з'явився в'язень, ведучи одягненого в сіре манаття хлопця. Я спершу Артура не впізнав: чи через одежу, чи через те, що надзвичайно схуд.
— Як ТИ? — гукнула Лариса.
Артур закивав радісно головою, усміхаючись. Ми підносили руки, стискали їх у привітанні, Лариса послала повітряного поці-лунка. Але нашу балачку уже засік вартовий. Він закричав на Артура і в'язня — Артур замахав, щоб ми тікали.
— Побачимось на зміні! — гукнув я, але не знав, чи Артур почув, вони з в'язнем швидко пішли геть, вряди-годи обертаючись до нас і піднімаючи на привітання руку.
— Змотуймося! — наказав я, і ми з Ларисою скотилися зі сходів. Зупинилися за, сусіднім будинком і звідси побачили, що сюди біжить солдат. Ми дали драла, отже солдат на високому ґанку міг побачити хіба наші уявні тіні.
— Я про тебе починаю краще думати,— вже вкотре сказала Лариса, коли ми відбігли на безпечну віддаль і зупинилися передихнути.
— І цілком незаслужено,— мовив я.— Просто мені про цей ґанок розповіли.
— Хто?
— Люди, рідні яких за дротом,— сказав я.
— Не хочеш, щоб я про тебе думала краще? — спитала Лариса.
— Хочу,— сказав я.— Але чесно.
— Хлопець повинен дбати, щоб сподобатися дівчині.
— І виставляти себе півником,— пирхнув я.— Мені це ні до чого, та й тобі мені нічого подобатися. Сама ж сказала!
Вона промовчала..
— Ходім погріємося,— запропонував я.
— А знаєш де?
— Коли запрошую, знаю.
Пішов до тієї міні-хатки, куди мене запросила жінка-візниця. Вона відчинила нам двері й зробила гостинного жеста, ніби ми були в неї бозна скільки разів. У хатці стояла буржуйка, в якій палав вогонь. Дверці лишалися відчинені і там колихалося, мати-ляючись, полум'я. Ми сіли на грубої роботи ослінці, власне, маленькі лавочки, й простягли до вогню руки. Жінка сиділа на голій дерев'яній отоманці. Розмова виникла сама собою, жінка повільним голосом розповіла, що й вона ув'язнена, але вільновідпущена,— перевозить на возі вантажі із станції. Вантажать зеки, ті, що під конвоєм. Про політичних висловилася з повагою, назвавши їх "законниками". Спитала нас, звідкіля ми і хто нам ув'язнений, до кого приїхали. Зиркнула на Ларису сивими, притомленими чи пригнобленими очима і сказала:
— Ну, дєвочка своего парня не дождьот-ся...
— Ето же почему? — спалахнула Лариса.
— Не обіжайся,— спокійно, навіть безпристрасно сказала жінка.— Ти такая хорошенькая. Такіє хорошенькії бистро замуж ідут.