— Хочеш, щоб я загубилася? — спитала вона сердито.— Не покидай мене.
— О, не бійся,— сказав я трохи в'їдливо.— Я ж приставлений супроводжувати тебе.
— Ну да,— сказала Лариса.— Для того я тебе і взяла.
— Згоден,— мовив я.— Отже тримайся мене і не відставай!
Скинула бровами, але промовчала, лише засопла. Щодо цього я більше з нею клопоту не мав: знічена й зніяковіла, вона не відставала від мене ані на крок. Ми щасливо дісталися вокзалу, перереєстрували квитки, здали до камери схову валізки, щоб з ними не тягатися, і присіли на вокзальні стільці порадитися: поїзд відходив аж увечері і перед нами був цілий день у незнайомому місці.
— Що робитимемо? — спитав я.
— Не знаю,— знічено сказала Лариса.— Тут таке все чуже!..
— І правильно,— мовив я.— Бо тут чужа земля і чужий народ. А ми — туристи. Отже розкривай очі і ковтай враження. Хочеш побачити Красну площу, мавзолей, Кремль і всі офіційні красоти?
— Ну да,— сказала Лариса.— Все одно треба щось робити.
Я вийняв записничка й почав вивчати свої записи — були там інструкції Степана Вітличного.
— Ходім,— сказав я і героїчно повів її в метро.
Ми щасливо дісталися Красної площі, але ні Кремль, ні мавзолей, ні церква Василя Блаженного, ні цар-гармата, ані цар-дзвін, ні церква в Кремлі і таке подібне в Лариси захоплення не викликали: дивилася на все це порожніми очима. Зате сильно зацікавив її ЦУМ, і вона відразу ж потягла мене туди. Тут ролі наші помінялися: вела мене вона, а не я її, і мені вже треба було дбати, щоб не загубитися. Отож ми лазили по магазинах першого й другого ярусів, де я відчував невимовну нудьгу й оспалість; Лариса ж розглядала все з пожадністю, щось питала, просила показати, і я мав щастя почути і її хвалену російську мову, говорила вона тим жахливим язичієм, що його вживають житомирські міщани з центру міста із єврейським протяглим прононсом. Людей тут товклося безліч, але тут вони Ларису не пригнічували, хоч пригнічували мене.
— Тут не те, що в нас,— сказала вона, і коли ми висмикнулися із чергового склепу, вже мала в сітці кілька загорнутих пакуночків.— Можна, ми тут ще трохи полазимо? Маю, принаймні, купити подарунки батькам і Лялі, щоб не жаліли, що відпустили мене сюди.
Я не зовсім зрозумів, чому і Ляля відносилася до тих, що пускали її сюди, але вирішив не бути дріб'язковим. На щоках у Лариси цвіли рум'янці, і я подумав, що в цьому місті вона акліматизувалася б швидше за мене. Запропонував компроміс: поблукаю по площі й покурю, а вона тим часом справиться.
— Але тоді я поспішатиму, бо знатиму, що ти чекаєш... Ні, ходи зі мною!
Був однак ситий отими кофточками-моф-точками, шапками, жіночою білизною, біжутерією, подарунками, спідницями, піджаками, посудом, електро— і радіотоварами — безліччю усякого мотлоху й непотребу.
— А тобі нічого не треба батькові й матері? — спитала вона.
— Батьки мої не знають, що я сюди поїхав,— мовив я.
— А друзям?
— Друзям моїм байдуже до цієї трахо-мудії. Коли б яка книжка... Хіба що одній дівчині.
Лариса кинула на мене не поглядом — блискавкою.
— Ну, твоїй дівчині я нічого купувати не буду.
— Але ж чому, Ларисо? — наївно спитав я, із задоволення розігруючи цю сценку, адже ніякої дівчини в мене наразі не було.
— Бо не буду! — труснула вона головою.— Купуй сам!
Зрештою, ми домовилися. Я піду в гастроном при ЦУМ-і, куплю там припасів, бо навряд, чи там, куди їдемо, щось дістанемо, потім вийду на площу й гулятиму, поки вона вправиться. Про купівлю чогось "моїй дівчині" мови вже не було.
Чекати мені випало досить довго. Навіть замерз, бо погода в Москві була жахнюча: волога, їдка, пролітав часом сніг, а в ногах весь час траплялися сірі калюжі. Я топтав площу, обходив калюжі, пускав на обличчя холодний дим і нервово поглядав на те місце, де мала б з'явитися Лариса. Вона з'явилася з напханою сіткою, із цілком урочистою й задоволеною фізіономією і з чудовими рум'янчиками на щоках.
— Знай мою добрість,— сказала вона.— Купила подарунка й твоїй дівчині, тільки гроші мені повернеш.
— Скільки? — спитав я.
— Тридцять карбованців.
Вийняв гаманця й відрахував гроші. Лариса спокійно переклала їх до себе. Сітку довелося тягти мені, вона просто мені її простягла.
— А не цікавишся, що я купила? — спитала трохи ображено.
— Ні,— сказав, я спокійно.— Бо те, що ти купила, мій подарунок тобі.
— Але я не твоя дівчина! — вигукнула вона.
— Ну, то була моя,— сказав я.— Яка різниця!
— Різниця велика,— в Лариси аж рум'янці поблякли.— І я не можу прийняти від тебе подарунка.
— Чому? — спокійно спитав я.— Хіба тобі неприємно буде мати спомин про нашу спільну мандрівку?
— Але я не твоя дівчина! — вперто сказала Лариса.
— Згоден,— мовив я.— Вибачаюсь!
— Отак ліпше,— зітхнула Лариса.— А не хочеш знати, що мені подарував?
— Якусь ляльку,— мовив я.
— Точно. А звідки знаєш?
— Знаю тебе,— мовив я.
Це, здається, Ларисі не вельми сподобалося: воліла, щоб я її не знав, але змовчала. Мені було холодно, і я втомився ходити, не присідаючи, час уже дотягував до обіду, і ми зайшли в якусь їдальню, де пахло немитим посудом, кислою капустою і мокрою тирсою, якою було засипано підлогу. Черга виявилася чималенька, але ми вирішили стояти, бо часу мали вдосталь. Страва була жахлива — кисла, картопля — з чорними плямками, юшка — невиразної барви бовтанка. Ні, все-таки бути бездомним, навіть у такому великому місті, не з приємних речей.
— Ти що, змерз? — раптом виявила до мене увагу Лариса.— Треба було від мене не тікати.
— Тікав не від тебе,— сказав я,— а від моря мотлоху й непотребу.
— Ти як старий буркутун,— мовила Лариса.— Там добрі й пожиточні речі.