Замовкли вже обоє і так мовчки доїхали до вокзалу. Тут, на вокзалі, поблукали, подивилися таблиці відходу й приходу поїздів, потовклися біля кіоску: Лариса купила журнал мод, а я "Україну" і "Ранок". Лариса роздивлялася навкруги великими й щасливими очима.
— Признатися тобі в одному гріху? — спитала вона.
— Признавайся! — показав я зуби.— Може, дам відпущення.
— Еге, дай! Я ніколи раніше не їздила в поїзді, уявляєш?
— Відпускаю тобі, раба Божа, гріх неїждження в поїздах! — прогугнявив я.— Тим більше, що днесь маєш його спокутувати. Амінь!
Ми сіли на вокзальні стільці, і я запропонував Ларисі пиріжків.
— Нє, не треба,— сказала Лариса.— Мені стільки всього напакували...
Це була правда, я переконавсь у тому в поїзді. Лариса виклала яєчка, смажену курку, котлети, навіть квашені огірки; я ж, звісно, із собою не захопив нічого. Ми добре підкріпилися, і я пішов перекурити, а коли повернувся, Лариса вже грала в карти із супутниками по купе, при тому досить азартно. Встигла переодягтися у спортивний костюм і почувалася, як удома.
Спав я погано. Поїзд зупинявся, а коли рушав, вагон шарпало. Спершу думав про того юнака, який привидівся мені в батьківській хаті,— той, що приїхав на хутір до своєї самотньої вагітної дружини; до речі, досі він мені ніколи не привиджувався. По кілька разів приходив до мене вояк із часів Хмельницького, який покинув військо, злякавшись крові й трупів, та й утік у ліси, щоб сховатися від жахливого кривавого світу, але найчастіше — той, із дому під старими соснами, в домі якого були дерев'яні сходи, що вели у мансардну кімнату, і в якого сестра грала фортепіанні етюди Шопена. Навіть зараз, коли я напівспав, напівмарив у цьому поїзді, до мене долинали звуки фортепіано, інколи з темені проступала спина і освітлена свічками голова з пишним волоссям, яке вряди-годи спалахувало блискотами від бічного світла. Я ж ніби сидів у глибині кімнати, а за столом, кволо освітленім свічкою,— тітка, розкладала зосереджено карти, ворухаючи при цьому безгучно вустами.
Лежав на горішній полиці, навпроти солодко спала Лариса, в купе стояла півсутінь (їхали ми у плацкартному вагоні), і мені раптом здалося, що та дівчина біля фортепіано мала таке ж обличчя, як Лариса, що вона і Лариса — це щос взаємозв'язане так само, як і юнак у фотелі і я. Це прийшло до голови, можливо, тому, що я ніколи раніше не бачив сплячої Лариси, а та дівчина (ніби моя сестра), хоч і ходила, і грала, а все мала обличчя, ніби спала, ніби її життя — сон, а вона в ньому — сновида...
І я раптом звівся з фотелю в темрявім кутку кімнати, розчинив навстіж двері, і мені кинулась в обличчя пітьма. Вона дихнула густим, настояним на сосновому духові, вітром, ніби запахло медом, і мені захотілося раптом зійти із ганку й почати занурюватись у ту пітьму, якій немає кінця і краю, в якій давно не горять вечірні вогні, в пітьму, яка захоплює й полонить душу і від якої немає звільнення, бо вона тебе пожирає. І йдеш у неї не зі своєї волі, і тіло тобі ніби спаралізувало, і поступово пітьма відриває від тебе якусь частину тіла: руку, другу руку, ногу, другу ногу — і ти вже не йдеш, а тільки пливеш, в тебе вже відтято нижню частину тулуба, потім горішню, і вже пливеш не ти, а тільки твоя голова, пливе чи котиться, і з неї поступово зникає волосся, вуха, ніс, губи, вона сплавлюється, як шматок скла,— вже не бачить вона нічого й не чує, а тільки безмовно котиться у пітьму скляним чи залізним місяцем, аж доки не перетвориться в іскру, яка запалає ясно і зникне, не спаливши жодного поля, бо вона не лиха. Можливо, саме в той момент народиться на хуторі юнак, котрий потім захоче усамітнитися від світу, бо злякається його. І його страх потім перейде до мене, і я думатиму, що між ним і мною ще має бути хтось, після смерті якого наше спільне "я" переселиться в моє тіло. І я раптом виразно відчув: той останній "хтось", що існував переді мною, колись так само їхав у поїзді, але той поїзд був інакший — ущерть заповнений в'язнями, які один за одним умирали у вагоні, і трупи яких викидали в двері, як непотрібне стерво. Було це напевне в тридцяті роки, і той останній "я", якого хочу, але не можу побачити, відчував жах від передчуття, що і його можуть схопити отак за руки й ноги й вижбурнути в ніч, а він же так хоче жити! І він став у кутку на коліна, оте останнє моє "я" із пітьми, й почав палко молитися поїздові, пітьмі, ночі, небові, зорям, голодним і хворим очам, що світилися навколо нього, напівголим тілам, простертим на брудній і холодній підлозі вагону; він молився Богові, чи, може, проклинав його, бо який це Бог міг би дозволити, щоб людина так знущалася над людиною. Бо юнака перед цим на допитах били залізними палицями, обгорнутими рушниками, і в нього вже не тіло, а мішок із перемнутими жилами та кістьми. Отож він молився, благав і проклинав. Але він помре ще не зараз, а в далекому рощ в концтаборі за колючим дротом, і його звільнений дух також стане кулею, але прозорою й невидимою, і та куля, вистріливши із намученого тіла в'язня, розіп'ятого на хресті долі своєї, помчить, як набій, у пітьму, щоб перемчати тисячі кілометрів, знайти пологовий дім, де ж ас но кричить породілля, прикликаючи його, і подати їй звільнення, а світові натомість послати мене. І ось я їду в поїзді, поруч із сонною дівчиною, яку кохаю, і тьма пожирає цей поїзд і нас у нім, і приносить клапоть чорного жаху, що раптом застряє серед грудей; і людина запитує себе: "Чому так сталося, що цей світ став безнадійним вертепом зла?" І я, там далеко, у домі під старими соснами, раптово лякаюся пітьми і повертаюсь у кімнату, де все ще грає на фортепіано сестра, і мені здається, що вона теж напіврозтала, моя сестра, і вже не вона грає Шопена, а кістяк, і я бачу, що не тітка моя розкладає спокійно пасьянс, а ще один кістяк, і я сам проводжу руками по тілові, і раптом помічаю, що я — третій кістяк, але вони серйозні, а я із відвислою щелепою — сміюся. Сміюся із них і з себе, бо навколо жах і пітьма...