— У мене, Коль, перед тобою секретів нема,— сказав я.— Хочеш, буду тобі показувати ті книжки, а коли тебе щось зацікавить, читай. Ти розумний хлопець, але боюся, що тих книжок не вгризеш. І ніякі вони анті-совєцькі... А те, що вони мною заінтересувалися, нічого дивного, бо, як мені казали, вони скрізь нюшать. По гуртожитках найбільше.
— Не думай, 'то я на пушку тебе беру,— сказав Коля.— Я про тебе їм нічо не сказав.
— А що ж ти можеш сказати, Коль? — здивувався я.
Коля озирнувся й підморгнув мені таємниче.
— Щось та й міг би сказати,— майже прошепотів.— Ти не такий як всі... А раз не такий, щось там за пазухою держиш. У гуртожитку буваєш мало, десь шаландаєш, приходиш пізно, до чарки не дуже. Нє, щось там у тебе є...
Він справді був недурний, цей Коля, тому й виявив до мене підвищений інтерес. Але хто він: приятель мені" чи ворог? Чи ж те, що я "не такий", приваблює його чи викликає глуху заздрісну неприязнь? От тобі мул і дно, подумав я,— і в мулі, і на дні є свої закони, а ті, що втикуються сюди збоку, не завжди вміють і можуть під ті закони підлягти.
— І ти їм це казав?
— Не на того напали,— мовив Коля.— Я, може, цю страну дураков більше тебе не люблю. Але я не такий, щоб узяти себе за жабри.
— Гаразд, Коль,— сказав я, поклавши йому руку на плече.— Щиро тобі дякую, що попередив. Ти справжній друг. Коли в мене будуть щось розпитувати про тебе, я тебе теж попереджу.
— А що можна розпитувати про мене? — насторожився Коля.
— Кажу ж тобі: вони нюшать. Там, де щось є і де нічого нема. Треба ж їм щось робить!
— Да, я їм так і сказав,— мовив Коля.— Ми тут укалуєм, сказав, а вам нема чого робить. Ти от, кажу, здоровий, як бик, то пішов би, коли такий правильний, на стройки комунізма.— Коля засміявся.
— Та ти що? Так і сказав?
— А ти що думав! — героїчно мовив Коля, ще й носа задер.
— Погано сказав. Тепер вони й за тобою будуть нюшить.
— Ну, мене так просто не візьмеш, хай викусять,— Коля зробив непристойний жест, а я подумав, що він уже бахвалиться: навряд чи такі речі казав. Може, думав, а не казав.
За мить він знову подивився на мене уважно, навіть з підозрою.
— Слиш, а звідки ти про них так знаїш: і шо нюшать, і що общагами інтернуються, шо треба казать, а шо нє?
— Дурний цього не знає, Коль,— мовив я.
— А я от і не знав, хоч не дурак,— мовив Коля.
— Тепер знаєш,— відказав я.
Коля докурив сигарету й плюнув нею у відро в кутку.
— Давай договоримся,— шепнув.— Коли вони в тебе про мене щось, ну пойняв, і коли вони в мене про тебе — то понятно! Бо вони мені казали, що разговор у тайні держать. В случаї чого, я тобі нічо не говорив, добро?
— Добро,— сказав я, і ми пішли до кімнати...
Ця розмова розбила вщент мій ейфорійний півникарський настрій, я довго крутивсь у постелі й не міг заснути, до речі, Коля так само. Зрештою, заснув і знову приснилася мені моя кочегарка і піч, що була ротом вогнедишного звіра чи людини, чи ідола, чи того й того заодно; мені приснилося, що моя кочегарка — це величезна, не так висока, як широка зала, в якій лежать зв'язані, напівголі, а то й голі люди, і так їх багато, що вони нагадували сплетену вервечку рук, ніг, спин, голів, грудей — старі й молоді, жінки й чоловіки, вони ворушилися і ворушилася вся та сплетена маса. В проходах між людьми ходили чорти з бичами й плескали, або ж вряди-годи кидали тими бичами на спини, голови, руки й ноги, і в тому місці спалахувало виття-плач. Чудисько ж, ідол, людина чи тварина, вряди-годи механічно розтуляло червоні розпечені губи, і саме в той момент два могутні чорти жбурляли чергову жертву, яка видавала протяжний зойк. Залізні губи при тому стулялися, а з очей блискали потоки іскор. Почвара рухала щелепами, ніби пережовувала жертву, а тоді знову розтуляла пащу — вкидали туди розпластане тіло. Вони, очевидно, також були втомлені, бо піт густо тік струмками по їхніх чорних тілах — чорний піт чорними струмками. І от трапилося раз, що вони, ті чорти, не встигли кинути жертву, тоді чудисько виригнуло з рота вогняний смерч і обидва чорти миттю звугліли й розлилися чорною смолою. Натомість порискочило два нових і закинуло до рота пащеки жертву. Губи стулилися, з очей бризкнули іскри, і потвора заворушила щелепами. І хоч зникали люди один за одним у пащеці потвори, їх у залі не меншало, бо в розчинені двері в'їжджали з тачками інші чорти, а в кожній тачці було по зв'язаній людині. їх звалювали на очищене місце, розвертали тачки і мчали з ними в чорний розхилений простір дверей. Я теж був серед тих скручених і сплетених, зв'язаний однією мотузкою з Артуром, Славком, Ларисою, Людою, Степаном Вітличним, братами Горбачами, Славковим дядьком — пута впились у тіло й роз'їдали його, і я зовсім близько був до печі — отієї жахнючої всепожираю-чої почвари, вряди-годи й на мене падав пекучий бич, і я, як і всі, кричав, крутився, звивався, жах мене з'їдав, бо лишалося мені зовсім небагато, ще півгодини, найбільше годину, і мене вихоплять із цієї маси і жбурнуть у піч, тоді спалахне останнім зойком моя свідомість, і я навіки пропаду, перетворившись у нікчемну купку попелу. І от до мене кинулися чорні істоти, які спливали чорним потом, схопили за руки й за ноги, розмахнулися мною і я полетів у ненаситний рот потвори, але в нього не встиг улетіти, бо почвара передчасно замкнула .вуста — я вдарився об залізо її вуст і прокинувся.
Перелякано зирнув на годинника — було вісім годин ранку. Я схопився з ліжка, бо часу лишалося зовсім мало, адже о дев'ятій тридцять мав приїхати автобус із Ларисою, а їхати до автовокзалу таки далеченько. Хлопці ще спали — була субота,— і я швидко вбрався. Метнувся в туалет, кинув у розпалене обличчя кілька пригорщ зимної води, прополоскав рота, бо чистити зуби було ніколи, а за кілька хвилин бухнув дверима гуртожитку — на мене потекло свіже весняне повітря. Над головою розгорнулася неймовірно чиста блакитна баня неба, а недалеко задзвонила синиця. Повітря ще не встигло напитися диму Дарницьких заводів, було ясне, свіже, гостре на смак — таким воно буває тільки навесні. І це був такий разючий контраст між тим, що мені снилося, і цим весняним, повним сонця й пробудження ранком, що я захлинувся від радості, що той сон лише довільне марисько, результат моєї нічної розмови з Колею; зрештою, не існує тепер печей і масового знищення — часи вже не ті, а гайки, якими нас прикручували до залізного тіла державної машини, мабуть, уже зі стесаною різьбою; можливо, й той спрут, що безвидно охопив мацаками все живе й мисляче, не такий уже й страшний, як його малюють, а коли про нього забагато думати, то можна здуріти і звихнутися. Так гадав тоді я, бо хотів так гадати, бо десь у глибині цього весняного простору їхала до мене дівчина, яка заполонила мої думки й серце; зрештою, й день благословляв мене на речі ясні, отож, яке мені діло до того спрута, до чортів, огненних печей, коли над головою таке небо й отаке сонце, коли так ясно й прекрасно дзвонить до мене синиця, коли я весь переповнений хвилюванням од майбутньої зустрічі з коханою,— ні, був би я ідіотом, щоб думати про темні речі. Отож, вигріб із себе рештки того сну, всю оту павутину і всіх павуків, все оте темне, сколошкане й тривожне, і скочив у трамвай, що мав привезти мене до Ленінградської площі вже цілком оновленим, легковажним і радісним. Але коли я сидів біля вікна й дививсь у шибку, думки мої все одно вряди-годи наверталися до того сну і до нічної розмови: хто зна, думав я, чи Коля щирий, чи хоче ввійти до мене в довіру — поки що з ним зближуватися не варто. Можливо, щирий, але його пропозиція дати почитати оте "щось" виглядала підозріло. Однак, міг то бути цілком природний інтерес, а могла бути, як він назвав, і "пушка", тобто провокація. Я знову струснув із себе ці гадки і вийшов із трамваю, щоб пересісти на автобуса, що мав привезти мене на автовокзал. Зирнув на годинника: часу було мало, але я встигав. І ось уже їду автобусом, і в мене глухо защеміло серце — по-справжньому почав хвилюватися. Це до решти звільнило від тоскного думання про стежу за мною, і я все частіше й частіше нервово позирав на годинника — автобус, мені здавалося, не їхав достатньо швидко.