Обдумав його пропозицію й вирішив від неї відмовитися: по-перше, батьки мої мали принижуватися перед директором школи, а друге, книжки Степана Вітличного вабили мене більше практичних резонів, тобто я не був готовий до поринання в мул — хотів учитися не формально, а по-справжньому.
Епізод другий. НОВИЙ РІК
Десь із такими думками їхав я до Житомира зустрічати новий 1965 рік. У течці лежав самвидав, який я мав передати Славковому дядькові,— як виявилося, той був далеким родичем Вітличному, а більше, звичайно, родичем по духу. Сів у автобус житомирський, але доїхав тільки до Коростишева. Тут мені трапилося таксі, яке доставило мене до центрального майдану, а не на автостанцію — засобами конспірації я не гребував.
Перш ніж прийти додому, я завітав до Славка, застав у нього його дівчину Люду — Славко награвав їй на баяні. Люда пішла готувати нам каву, а я передав йому самвидав — була це стаття про суд над якимсь Погружальським, який у травні 1964 року спалив україніку Центральної Публічної бібліотеки, і ще дещо. Славко був блідий і вислаблий і оповів, що хворіє, у нього лікарі щось виявили у нирках. Поки не було його дівчини, він розказав мені притишеним голосом, що не хоче прив'язувати її до себе, але важко йому з нею розірвати,— поки що вона його тримається.
— Можливо, з жалю,— сказав Славко і болісно скривився, схопившись за поперек.
— То може тобі не лишати цього,— я кивнув на шахову дошку, під якою Славко сховав самвидав.
— Ну ні,— мовив він.— Жахливо хочеться чогось такого почитати.
Зайшла Люда, несучи паруючі філіжанки, вона теж була якась притомлена, а може, й смутна. Ми пили каву, і я розповідав про Київ. Власне, про книжки, які прочитав останнім часом — очі в Славка при цьому розгорілися.
— А чи не міг би чогось привезти мені? — спитав він.— Бачу, незле там прилаштувався.
— Прилаштувався,— сказав я.— Книги не мої, але спитаюся.
— Спитайтесь,— мовив Славко.— Це мені допомогло б.
— Допомогло б,— сказала Люда,— коли б строгіше тримався дієти.
— Дієта — це дурниця,— скривився Славко.— Я тут духовно занидів.
Люда, очевидно, образилася, обличчя її витяглося й стало непроникне — мабуть, вважала, що при ній і при її самопожертві Славкові нидіти не годиться. Впадало в очі, що стосунки між ними вже не такі ідеальні, як раніше.
— А я все-таки кажу, що тобі потрібна найстрогіша дієта,— сказала твердо Люда.
— Потрібна,— зітхнув Славко.— Покоряюсь і слухаюсь!
— Буде від того добре тобі й мені,— сказала так само твердо Люда.
Тримала себе, як сиділка, очевидно, це складало їй приємність. Але між ними сьогодні напевне пробігла чорна кішка. А може, й не сьогодні. Мені стало чомусь смутно, я зирнув на Славка, і він гарно й тепло до мене всміхнувся.
— Що тут у вас ще нового?
— Дещо є, але не знаю, чи тобі казати.
— Обов'язково,— мовив я,— тим більше, що вже сказав. Давали про себе знати "дяді"?
— Та приходив один, розпитував про тебе. Чого поїхав і куди?
— І що ти сказав?
— Що вони надто могутня організація, аби такі дурниці випитувати в майже нерушного каліки. Вдавав із себе ледве не мого приятеля. Казав, що ти даремно втік, вони б тебе не чіпали. Я й питаю: "А те, що ви виперли його з кочегарки?".— "Ну, це не ми,— сказав.— Це начальник ЖЕК-у, перестрахувався!"
— Все це речі чудові,— мовив я.— Але чому не хотів мені цього казати?
— Бо не про те йдеться,— сказала, якось дивно підтиснувши губи, Люда. Славко зирнув на неї так, ніби хотів, щоб вона прикусила язичка.
— Є щось страшніше?
— Не страшніше, але неприємне.
— Артур зв'язався з Ларисою, і вони тепер нерозлийвода,— шорстко промовила Люда.
Славко знову зирнув на неї вовком, а я сидів ошелешений.
— Артур із Ларисою? — спитав я.— А як же підозри?
— Артур переконався, що Ларису ми даремно образили. Вона вважає, що ти винен,— трохи силувано заговорив Славко.
— Ну, це не така вже страшна новина,— мовив я, роблячи байдуже обличчя й чудово знаючи, що це всі бачать, бо воно роблено байдуже. Все-таки вразився, бо таємно вирішив зустрітися з Ларисою, адже там, у Києві, вона не раз мені ввижалася, я тужив за нею і не ховався з цим перед самим собою.
— Коли признатися відверто,— мовив я,— у мене з Ларисою нічого й не було. Вона тільки вдавала, що моя дівчина.
Обоє мовчали й дивилися на мене, як на безнадійного брехуна, котрий хоче врятувати свої чесноти, хоч я казав щиру правду. Але був і брехуном, бо Ларису любив. Любив тоскно і від початку безнадійно.
— Артур дуже соромиться,— сказав Славко,— бо вважає, що повівся щодо тебе не по-братському. Але та мала бестія його, здається, серйозно окрутила, і він втратив голову.
— Вони тепер нерозлийвода,— задоволено прорекла Люда.
— Перестань! — обурився Славко.
— Я сказала те, що є. Маєш доброго, незрадливого товариша,— вона підтисла губки, як святоша, а оченята її при цьому задоволено сяяли.
— Усе це дрібниці й дурниці,— сказав я, а щоки в мене палали.— Ні, в мене з Ларисою й справді нічого не було.
— Отже ти спокійно відійдеш? — не без презирства спитала Люда.
— Ні, чого ж. Викличу його на дуель. Ви із Славком будете секундантами. Артура я вб'ю, Ларису зв'яжу й завезу до Києва. Умкну, як в давнину казали.
Славко розреготався.
— О! — задоволено мовила Люда.— Він уперше засміявся за цей місяць. Шкода, що ти від нас поїхав, а то він зовсім скис.
Славко пропустив ці колючки повз вуха. Схопив мою руку й потис.
— Ти молодець,— сказав.— Згоджуюся бути твоїм секундантом.
— А ти? — спитав я у Люди.
— Зовсім не смішно,— відповіла вона.— Усі ви, як хлопці,— шмати! Є речі, з яких не сміються.