— Як ніч,— сказав я.— Через це й піду, Славку. Поп'єте каву вдвох!
— Е, ні! — заперечив Славко.— Коли хочеш, відішлю її. Скажу, що в тебе неприємності і нам треба поговорити. Вона зрозуміє...
— Гаразд,— упокорився я.— Питиму каву.
І поки готувалася кава, я розповів пригоду із Аллочкою. Славко, за своїм звичаєм, залився реготом, аж головою водив.
— От тобі й Аллочка! — сказав крізь сміх.
— О, у вас весело,— мовила Люда, заносячи тацю з кавником, цукорницею й трьома філіжанками.
— Розповів анекдота,— сказав Славко.— Але його при дівчатах не розказують.
— Ніколи б не подумала про вас такого,— мовила Люда, тепло освітлюючи мене поглядом.— За Славковими розповідями, ти серйозний.
— Але ж, Людочко,— сказав Славко.— Анекдота розповідав я, а не він.
— І сам сміявся? — звела брову Люда.
— Ну да, як гуморист третього сорту. Славко героїчно мене підтримував, я був вдячний за те.
— Він трохи пустосміхі Славко, не вважаєте? — зауважила Люда.— Але мені це в ньому подобається.
Ми пили каву, теревенили, але я все-таки відчував, що тут зайвий. Бо там, де двоє, він та вона, третій завжди зайвий. А між ними уже з'явилася та таїна, яка так чудово сполучає людей різної статі. Через це я висидів якийсь час і попрощався, вони мене не затримували, хоч Славко співчутливо на мене поглядав.
Я йшов у темряві, розсіченій ліхтарями й думав: це добре, що мої приятелі не самотні, легше буде їх покидати. Артур від якогось часу сприязнився із Славковим дядьком, хоч між ними й була немала вікова різниця, а Славко мав приятеля ніжного. З нас трьох самотній залишився я. Зрештою, у стосунках із дівчатами, з Аллочкою чи Ларисою, в мене ніколи не виникало тієї таїни, яку я помітив сьогодні у Славка і Люди; очевидно, самотність — мій талан. Була пізня осінь, листя на деревах майже опало, і я думав, що листя моєї юності також опало. Був, сьогодні, може, надмір дорослий, а через те й смутний.
Увійшов у свою вулицю, темну й безліх-тарну, небо світило зорями, але місяця не було. Місяць моєї юності також зник, як один із осінніх листків, і я з того не жалкував. Проходив повз освітлене чиєсь вікно, зазирнув у нього й побачив, як мирно вечеряє родина. Чоловік сидів у сорочці із розстебнутим коміром — зосереджено посилав ложку за ложкою до рота. Дівчинка неуважно копирсалась у тарілці й дивилася замріяно бозна й куди. Опасиста жінка стояла біля столу, спершись на спинку стільця і щось розповідала.
Я пішов далі і раптом згадав "Касандру" Лесі Українки, згадав слова Андромахи, які раптово вразили мене, бо засіли в душі гвіздком: "То що, Касандро, доволі з нас уже тієї правди, зловісної, згубливої, так дай же нам неправдою пожить в надії, ох, як я втомлена від тої правди! Ох дай мені хоч сон, хоч мрію, сестро!"
Чи Андромаха те сказала, чи я?
Але ні, щось у мені збунтувалося від тих слів, щось їх заперечило, відштовхнуло — не був я ще ані такий утомлений, ані вичерпаний, хоч згодився тоді, у розмові з батьком, "опуститися на дно". Згодився забитись у мул, заплющити очі, як це свого часу зробив і батько мій, і придумати для себе мрію й сон. Тішити себе тим сном і мрією, аж поки не увійду у вічний сон і вічну мрію.
Ні, я ще не був до того готовий. Був вигнаний, покинутий, самотній, душа в мене плакала, темрява мене обступила, зорі наді мною кришилися й падали, а я думав, що все це дочасно. Що я не хочу ще ні сну, ні мрії, вічних і не вічних, а хочу дивитися на світ широко розверстими очима. Хочу прокинутися, і хай у вікні моїм постане велике червоне сонце. Хай розіллє кімнатою червоне золото, хай дивно прикрасить речі, хай згадаю я золоту кімнату Верлена, хай заграє оте сонце на склі фотокарток і хай стане воно золотим генієм, чистою й чудовою музикою, за яку, може, й варто віддати життя — за можливість її сприймати й мати.
Щось у мені вмерло, а щось народжувалося. І диво дивне зі мною учинилося — я вже не належав цьому місту, а мене повабило своїми таїнами інше, незнане, велетенське, в якому так легко загубитися й пропасти, як у найбільшій пустелі, але яке дише й живе не так, як це мале, тихе, напівзаснуле. Мені здалося, що я чую голос рога, сопілки, гітари, гусел, псалтиря, флейти та всілякого роду музики. Чи ж упаду я і поклонюся золотому ідолові, якого поставив ще цар Навуходоносор? Бо той, хто не впаде і не поклониться, тієї ж хвилі буде вкинений до середини палах-котючої, огненної печі.
"Я не потребую відповідати на це слово,— сказав подумки,— бо мені ще не пора. Коли мій Бог, якому я служу, зможе врятувати мене з палахкотючої огненної печі, то він врятує і з твоєї руки, о спруте! А якщо ні,— сказав я, нехай буде тобі, о спруте, знане, що богам твоїм я не служитиму, навіть коли заб'юся в мул, затулю очі й вуха й перестану їсти щось інше, як мул, і пити щось інше, як збовтану воду. А золотому ідолові, о спруте, якого ти поставив, не буду вклонятися!"
Я підійшов до свого дому. Він палав одним вікном. Крадьки підступив до шиби й побачив батька, який сидів за столом, облитий рівним, жовтим і трохи міражним світлом і читав Біблію. Можливо, притчу про трьох юнаків із палахкотючої, огненної печі.
ЧАСТИНА ДРУГА
ПРЕАМБУЛА
Відверто кажучи, хотілося б закінчити описом тієї чудової осені 1964 року, чудової, незважаючи на всі переживання і пристрасті, бо, здається, це був єдиний час, коли я по-справжньому жив, хоч і пізніше в мене було чимало такого, що варто згадати, і я це спробую зробити, але не обіцяю цільності оповіді, здається, що будуть лише епізоди. Пишу все це по суботах-неділях, бо відпустка пішла на писання першої частини; може, цим і пояснюється більша цільність її і певна фрагментарність другої. Свідомо ніде не називаю свого імені й прізвища, бо навіщо вони, коли я стандартна людина. Стандартним людям узагалі треба відмінити ім'я та прізвище, як це роблять в'язням; якось бачив на цвинтарі стовпчики з номерами — ото і є фінал стандартних людей. Зрештою, не випадає, очевидно, обурюватися і зі стандартності, бо що таке, зрештою, нестандартність? Дивацтво, біловоронство, змагання з існуючим ладом, особлива освіченість, суспільна значимість? Достойності це чи вади? Перші чотири якості, очевидно, за суспільно визнаними оцінками — вади, а остання — міраж. Чи має значення, наприклад, що одному на цвинтарі поставлено пишного пам'ятника, а другому — кілочка з номером, коли під тим пам'ятником і номером однаково порохно та кістки? Отже доходити суспільної значимості я ніколи не прагнув, бо це таки міраж, але бути середньопересічним обивателем, яким, зрештою, і став, теж мені не вельми світило. Вже себе описував: справді, в мене банальна зовнішність, я б сказав, бридка. Але жах не в тому. Жах у тому, що пусти мене в юрбу і я в ній нічим не відрізнятимуся, бо людей точно такої, як у мене, статури, з такою ж бридкістю можна побачити сотні. Отже й бридкість моя також стандартна. Ідею стандартності закладено в суть людини і тут ніде дітися. Візьмімо, наприклад, модниць. Слідування за модою — це не більше, як вдягання у найпопулярнішу в даний момент уніформу, тобто стандарт. Наслідування моді — влягання стандартові нового, хоч не менш масового типу. Слухання масової музики — влягання одному стандартові, а класичної — іншому, може, менш масовому. Отже, від стандартності людина втекти не може, коли вона не божевільна і не дивак. Але й божевільні мають свій тип стандартності, а диваки свій. Через це я й кажу, проживши добрий кавалок життя: стандартність — не вада, а призначеність людини, як істоти за природою своєю стадної. Суть держави в тому, щоб цей стандарт механізувати, впорядкувати, а з людей створити слухняних роботів, задоволених своєю роботністю, аби менше мати з ними клопоту. Для цього вона створює систему законів і жорстоко бореться з тими, хто ті закони порушує. Чинить насильства, отже вона — зло, але зло необхідне. Виявляє злочинців, а для того, щоб це робити і тримати злочинців, тобто переступників її застанов, у вузді, створює особливу касту злочинців, але цього разу злочини їхні освячуються законом: поліцію, тюремних наглядачів, катів, і вони мають ставати куди більшими злочинцями, щоб тих перших перемогти й побороти, інакше суспільного ладу не досягти. Це все речі прості, бо вони торкаються не духу, як колись любили казати, а тіла, фізіології, коли можна так висловитися, суспільства. Так чинить держава утилітарна й демократична, бо знову-таки ніде дітися. Отже стандартність, як визначив, людської фізіології — теж річ конечна і проти неї не протестую, такий протест був би цілком безглуздий. Однак протестую проти стандартності в дусі, бо саме в дусі людина раз назавжди дана і ні до кого не подібна. Отут мені й хотілося б поміркувати про гріх нетерпимості. Багато про це думав, багато перечитав книжок і можу дозволити собі висловитися. Люди зводили ідолів, бо щось відкривали у світі, а це своє відкриття перетворювали в абсолют. Відтак ідол ставав божеством, який стандартував їх у дусі. Згодом люди починали бунтуватися проти ідолів, бо стандартизація у дусі їх нищила морально, а натомість відкривали й ставили собі нового ідола, і це було як у пісні про попа й собаку — пісні без кінця при постійному. її повторенні. Один чоловік це зрозумів — то був Ісус Христос. Він сказав: "Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю над злими і над добрими і дощ посилає на праведних і неправедних",— тобто він заповів терпимість у дусі. Але прийшли його учні й перетворили ту науку в ідола, придумавши інквізицію (римо-католики) чи тюрми-монастирі (російське православ'я) — гріх нетерпимості побив їх, віру і вчення їхнє, бо вони більше ненавиділи, як любили, а тих, хто думав інакше, нещадно нищили. Отже й вони побудували ідола, і цей ідол мав колись упасти. Прийшли комуністи й проголосили світле царство на землі, повне справедливості й достатку. Але в ім'я свого ідола залили землю кров'ю тих, хто не вірив у їхню казку. Прийшли фашисти і проголосили культ сильної, мужньої людини й вибраного народу з таких людей — і так само в ім'я ідола свого залили землю кров'ю тих, котрі під їхній ідеал не підходили,— отже усіх їх побив гріх нетерпимості. Цей гріх страшніший усіх записаних у моральних кодексах, бо передумовою його — стандартизація у дусі. Тому й падають усі ідоли; мені чомусь завжди здавалося, що слово "ідеологія" походить від "ідол", а не "ідея" — його й треба було б писати "ідологія", а в основі будь-якої ідології — гріх нетерпимості. Страшно мені стає, коли про це думаю, бо часом здається, що світ загине не від чого іншого, як від гріха нетерпимості. Здається, що гріх нетерпимості — це і є диявол, коли вже казати про його персоніфікацію. Диявол не спокушає окрему людину, він спокушає народи ідологіями, гарними в початках своїх, як принадний у початках будь-який гріх, але жахливими в наслідках, бо жахливий у наслідках будь-який гріх. Цей же — передусім — отоді й находить на той чи інший народ чи й групи народів ідо-логічний сказ. Народ в ідологічному сказі самознищується і нищить інші народи, або ж заражає їх своєю хворобою. Коли ж ідологія поглинає не один, а багато суспільств та націй, з'являється всесвітній сказ, тоді й відбуваються на землі жахливі війни та змагання — світова революція.